Цей допис лауреат Шевченківської премії, письменник Мирослав Дочинець, мій однокурсник по Львівському університеті, 4 січня розмістив на сторінці у Фейсбуці. Подумалося відразу, що ці думки можуть бути цікавими і нашим читачам, тож у коментарях до публікації написав: «Мирославе, з Новим роком та Різдвом наступаючим! Прошу (офіційно) Твого дозволу на оприлюднення цих нотаток у тижневику "Сурми Радзивілів". Назвати дозволиш мені?». Відповідь була такою: «Звісно. Щасливого і плідного новоліття!»
Звиродніла вакханалія русизму на телевізії, пламенний прівєт Путіну від кухарки зі студії СТБ, нові торги про готовність лягти під ворога, провокації факельних походів під іменем Провідника, сплюндрована своїми ж могила Олеся в Празі… Перші відрижки українського новорічного олів’є. Дивуємося з себе? Хіба…
В дозвільних бесідах наших були й заторки української ідентичності. Чому нам судилася така доля? Що нас чекає далі?
– Гляди в корінь, – одказував він. – Яке сім’я, такий цвіт, такий і виплід із нього. З жолудя виросте лише дуб…
Ми дуже давні – і тому дещо втомлені.
Ми люди короткої пам’яті і короткого плану – тому й носить нас у часі, як лист на вітрі.
Ми стягуємо, накопичуємо, збираємо, крадемо, не дуже охоче ділимося – тому й маємо більше за інших. Доки хтось не відбере…
Ми розсудливі, зважливі, тугодумні, довго запрягаємо і повільно їдемо – але приїжджаємо куди треба.
Ми одноосібні, але при цьому двоїстої натури – тому не маємо єдиного проводу і суспільної одностайності.
Ми очікуємо більше від світу, від інших, ніж від себе, – тому маємо над собою чужинців.
Ми легко пристосовуємось – тому скуті у власному розвитку.
Ми боїмося гріха, але не закону, поважаємо свого сусіда, але не свого володаря, – тому в нас квола державність.
Ми обходимо клопоти, ухиляємось від обов’язків і уникаємо загроз – і тому вони накопичуються.
Ми схильні до смутку і журби – і дістаємо це сповна.
Ми любимо кучеряві слова - і ховаємо в них думки.
Ми держимося за чин і правду старовіку, леліємо вчорашній день – і не встигаємо за поступом світу.
Ми живемо надіями, сподіваннями, мріями, зачаровуємось – і тому часто розчаровуємось.
Ми волелюбні, непокірні і горді духом – і тому дістаємо бунти і войни…
Ось чим сповнений жолудь, із якого росте наше родове дерево.