Публікація «Андрій Почаєвець: «Караюсь, мучусь…», підготовлена місцевим істориком Юрієм Арламовським, з’явилась на сторінках нашого тижневика 18 березня 2016 року. Тоді теж тривали серйозні передвиборчі баталії в новостворених об’єднаних громадах і, можливо, ця літературна розвідка пройшла повз увагу багатьох. Я ж зустрів знову це ім’я, гортаючи в обласній бібліотеці підшивку газети піввікової давності. Вразило вольове мудре обличчя земляка, а ще більше – вірші. Виникло бажання ознайомити з ними наших читачів. Але спочатку процитую кілька місць автора вищезгаданої публікації.
«Серед самобутніх поетів нашого краю значне місце посідає поезія нашого земляка, талановитого поета-шістдесятника, людини трагічної долі.
Він народився 7 грудня 1940 року в селі Опарипси Червоноармійського району в селянській родині. Батька розстріляли нацисти на очах дітей посеред власного подвір’я за відмову їхати до Німеччини. Андрій навчався у місцевій школі, допомагав матері по господарству. У 1958 році переїхав до старшого брата, який після закінчення Донецького гірничодобувного інституту працював на шахті №2 «Нововолинська».
Із шкільних років він захоплювався поезією, уже в молодших класах писав вірші, оповідання. Але друкуватися почав у місцевих газетах Волині на початку шістдесятих років минулого століття. Звичайно, юнак розумів, що шлях до сяючих вершин поезії всіяний тернами і, окрім таланту, необхідна серйозна праця. Він наполегливо читає твори видатних майстрів слова, теорію літератури. Відвідував літературну студію ще в Нововолинську, а згодом – у Львівському університеті.
На ІІІ курсі почав писати сатиру і гумор, підготував до друку наступну добірку віршів «Земля кличе», де торкається морально-етичних проблем та осмислює історію країни, зокрема, її трагічні сторінки. Дві добірки віршів були позитивно схвалені у видавництві «Каменяр», але після втручання органів КДБ не були надруковані.
Після хрущовської «відлиги» почалися «репетиції» брежнєвської неосталінської епохи. Одна з них, найбільша, трапилася у 1965-1966 роках, коли пройшла серія арештів та судових процесів над українською інтелігенцією. Були заарештовані брати Горині, Осадчий, Мороз та інші. Невдовзі, по дорозі додому Андрія зняли з поїзда на станції «Підзамче» у Львові, І почалися тортури в застінках КДБ, Стріляли по ньому понад головою, одягали на нього сорочку, по якій пропускали струм. Після таких «розстрілів», застосування електрошоку та побиття (голова була травмована в багатьох місцях), вимагали свідчень, але він мовчав. Згодом відпустили додому, Як пригадувала сестра, Андрій дуже стогнав уночі, зривався: «Вбивають! Мамо, струм!» Через якийсь час, як тоді було заведено, скерували на примусове лікування в Острозьку психіатричну лікарню. Потім видали довідку про інвалідність з дитинства. З лікарні не відпускали, кілька разів утікав, але санітари в’язали знову.
В 1969 році Андрія остаточно запроторили в Острозьку психлікарню. 16 квітня 2004 року в своєму листі до Дмитра Кравця, лауреата премії ім..Г.Чубая, А. Почаєвець писав: «Більшовицький каток розтоптав мене. Рани залишилися в душі і на тілі. Чисту юність свою віддав за любов до України…Посивіли літа. Обгоріли мости. А проте гніт життя треба мужньо нести, доки вистачить сил».
В сучасній Україні могла би повністю розкритися творчість Андрія Трохимовича. Але не судилось – нелюдська система погубила самобутній талант і долю поета,який зумів зберегти чистим світ своєї душі».
А ось рядки публікації в газеті «Прапор перемоги», якій більш як піввіку. Пропоную читачам ще раз оцінити поетичний дар нашого земляка: «Віршам опарипсівця Андрія Почаєвця притаманні ліризм, щирість оповіді. Зі своїм набутком публікувався юнак у харківському журналі «Прапор», газетах «Літературна Україна», «Правда Украины», на сторінках обласної та районної преси. Поет-початківець — член літературно-мистецького об’єднання при редакції. Знайомимо з новими віршами А. Почаєвця.
СЕРПЕНЬ
Мантачать коси...
Серпню, серпню місяцю,
Мій ратаю новий
нанебокраї,
Тебе я в кожнім колоску
читаю,
В огнях, що на чолітвоєму
світяться.
Ти пломенієш вдосвіта
надію.
На пшениці в розлогії
широти,
І ми з тобою, друже,
розуміємось,
І просять руки звичної
роботи.
Як полудень хлібиною
сповититься —
Ти задзвениш обідати
смагою,
Запахне медом, потом
і тобою.
Нестримна пісня буде
даленітися.
ПОЛІСЬКІ ЕТЮДИ
Ти дивишся на мене синьо-синьо,
Синіють поза річкою льони,
А сонце— черевата жовта диня
Смарагди чисті сипле з таїни.
Не знати, де ступити тут ногою:
Наокіл ніби небо розлилось...
За синювато-ніжною габою
Пташине вирування повелось.
***
До хати нічка витоптала стежку,
А на причілку — глечики висять...
Лукавий квітень місяця мережку
В розвідку шле до схилених латать.
А вікна снять, не чуючи нічого,
А де вільшина — схлипує гармонь...
Од місяця - приблуди молодого
Червоні двері світять в оболонь.
12.12.1968 р.»
Підготував Володимир Мартинюк