- повідомлення з такими словами отримували мільйони сімей учасників бойових дій тієї, найстрашнішої в історії людства, війни. Страшний гнітючою безнадією лист: жила собі людина і - ні могили, ні навіть вістки щодо бодай приблизного місця її останнього спочинку – надійшов свого часу і в мою родину...
Мій дід по материнській лінії, Антон Трохимович, з молодих літ працював на залізниці. Жив з сім’єю у Києві. Був доволі освіченим. Пригадую, розповідав, що у роки Першої Світової війни навіть бачив «Ніколашку» - російського імператора Миколу ІІ. Здається, саме у Радзивілові, коли цар інспектував війська на лінії фронту. Дід був активним членом «Просвіти», про це збереглися відомості в місцевих історичних архівах.
Ми, дітлахи, називали його дідом. А моя мама та її сестра з братом казали – «дядя». Як я зрозумів пізніше, він їм доводився дійсно дядьком. І вони це чудово розуміли й пам’ятали. Адже їх справжній батько, а мій рідний дід Володимир Трохимович Довгалюк, 1900 року народження, брат діда Антона, помер від невиліковної на той час хвороби, менінгіту, у 1940 році. Як розповідали, він був за Польщі солтисом(старостою) у Бугаївці, аж до приходу Червоної армії у 1939 році. Одна з далеких родичок вже порівняно нещодавно висловила таку версію. Мовляв, діда Володимира катували в бродівському НКВС, сильно побили голову і через те він зійшов зі світа. Мало вірю в таке: при житті мої рідні, починаючи з баби Ірини, матері, тітки Раї та дядька Миколи, бодай словечком, а про це б все ж та обмовились. Знов же, при тій системі відповідні репресії майже стовідсотково обов’язково торкнулися б і всієї рідні діда, а цього не сталося.
…Дід же Антон на ту пору розлучився з першою дружиною. Казали, що застав її зі своїм же начальником…Отак і склалося, що повернувся він у рідне село. І по якомусь часі взяв собі за дружину вдову рідного брата. З трьома дітьми. Така традиція, власне, не нова для нашого народу. Добра традиція.
Батьки частенько лишали нас з братом під опіку баби та діда, тож їх хата була для нас не менш рідною та знайомою до дрібниць, як своя. Не раз, коли батьки їздили до Львова «на барахолку», доводилося й ночувати там. Дід іноді незлобливо посварювався за наші всілякі дрібні бешкети, розповідав цікаві історії зі свого життя. Скільки пам’ятаю, на стіні над їх ліжком висів портрет якогось симпатичного військового, який красиво і щиро усміхався з вицвілої від часу, відретушованої фотографії.
- Діду, хто це? – запитував я, вже підрісши.
- Це – Петя…- відповідав дід Антон і очі його зволожувались.
Більше не казав нічого…
Повніше мою цікавість невдовзі задовольнила мати, розповівши, що це – син діда Антона. Від першого шлюбу. З її розповіді, він служив офіцером-танкістом( хоч по петлицях ніби артилерист? Може – самохідник?). І рахувався як зниклий безвісти вже від самого початку війни. Скільки дід Антон і куди тільки не писав та звертався. Жодної іншої відповіді так і не отримав. До самої смерті…
Коли не стало і бабусі Ірини і стару хату довелося продати, цей портрет, разом з кількома іншими, плавно перекочував у спальню моїх батьків. Так і висів там десятки років. Як данина пам’яті людині, яку моя мама не думаю чи й знала, не кажучи вже про батька. Як данина пам’яті та вдячності тих, хто пережив війну та повоєнне лихоліття, мільйонам «зниклих безвісти». Та й для всіх нас вони не зникли і не зникнуть ніколи!
…З місяць тому, перебираючи речі у себе на горищі, виявив серед іншого і цей портрет усміхненого офіцера з двома «кубарями» в петлицях. Стер пил, пильно вдивляючись в це знайоме з дитинства обличчя. Твердо вирішив: виготовлю нову рамку, знайду місце для нього у своєму будинку. І з гордістю пояснюватиму кожному: «Це – Петро Антонович Довгалюк. Мій дядько. Офіцер Червоної армії. Не повернувся з війни…».
Володимир Мартинюк