Як стверджують кінокритики, наші, наше кіно непогано розвивається останні 6-7 років. Ну, як кажуть, їм з льоху видніше… Назвати середньостатистичне «мило» хорошим українським фільмом, як на мене, якось язик не повертається. Власне, фільмів зовсім рідко доводиться бачити. Все більше серіали, один іншого пласкіший і примітивніший. Втім, ще в часи, коли кіно крутили навіть у клубах самих найвіддаленіших сіл(!!!) глядачі погоджувалися з тезою: всяк на свій смак. Як казав один веселун: «Всі от кажуть – фільм для ідіотів. А я його до самого кінця дивився. Мені сподобався…».

Вперше за десятки літ цього року одне з найвеличніших свят нашого народу не збере на майданах та вулицях, біля місць вічного спочинку воїнів-визволителів натовпи людей з квітами, вінками та стягами. На рідній землі нині триває справжня війна з новим, невидимим і підступним ворогом, що вже збирає сотні невинних жертв. Водночас продовжується протистояння на сході України, де теж вже шостий рік тривають криваві жнива. Проте всі ці втрати не йдуть у жодне порівняння з мільйонами людських життів, покладених на вівтар великої Перемоги у найстрашнішій, найжорстокішій в історії людства - ІІ Світовій війні.

…У День Перемоги, День визволення всі ми вшановували їх, переможців. А в їх особах – всіх тих, хто навіки залишився молодим у нашій пам’яті. На міський Меморіал Слави, сільські кладовища приїжджали з далеких усюд родичі загиблих визволителів віддати шану дідам, батькам, чоловікам, синам. Незабутня атмосфера панувала в ці дні на вулицях. Пісні військових літ з гучномовців, марші духових оркестрів. Неповторне ледь чутне подзенькування бойових та ювілейних нагород на грудях колишніх фронтовиків. І – квіти, вінки, квіти, вінки, квіти... Їх меншало щорік, наших визволителів, наших переможців. Відходили у засвіти від бойових ран, з натрудженими повоєнним лихоліттям вузлуватими руками. Зі світлою вірою в те, що попереду, в долях дітей та внуків, щасливіше життя. Те, за яке вони, не вагаючись, віддавали найдорожче - своє.

«Будьте здорові!», «Здоров’ячка бажаю!», «На здоров’я!», «Здоровенькі будьмо!» - традиційні українські вітання, обов’язковий елемент віншувань, тостів. Як писав поет, «ну що б, здавалося, слова?..». Але згадаймо й інше – «спочатку було Слово». Його вагу і абсолютну цінність починаєш по-особливому розуміти в такі от моменти історії, як нинішній.

Сталося. У ніч з 30 на 31 березня депутати Верховної Ради України нарешті таки прийняли багатостраждальний закон, який запроваджує ринок земель. Звісно,це лише початок, тому що необхідно буде ухвалити ще цілу низку документів з так званого "земельного пакету".

Сам розгляд проекту закону про ринок землі перетворився на такий собі багатосерійний серіал з наперед відомим сюжетом і фіналом. Земля надовго практично паралізувала роботу Верховної Ради: замість "земельної ночі", на яку розраховувалиспочатку, парламент і країна отримали "земельну весну".

Ще наприкінці січня у своїй публікації «Собаки на сіні» я, зокрема, відзначав:

Таки діждали. Те, чого з острахом чекали вже кілька місяців, накрило і нашу державу. Смертельна недуга, ліків від якої поки що нема ніде у світі, прийшла й до українців, на рідну землю. Поки що зафіксовано лише поодинокі випадки, але, виходячи з гіркого досвіду інших держав, за широким розповсюдженням вірусу справа не стане. Попри всі заходи, що вживаються державними інституціями, службами охорони здоров’я, санітарного контролю, правоохоронними органами.

На тлі цих тривожних подій різко побільшало число тих, хто знає, як вберегтися від лиха.

Про бюрократію(столоначальництво) писано-переписано, мабуть, не менше стосів паперу, аніж ота бюрократія сама їх випродуковує. Що не нова влада, то й новий виток боротьби з бюрократією. І насамперед – з паперотворчістю. Хоча успіхи на цьому фронті дуже нагадують результати боротьби з тією силою, що виплоджує гори паперів: як стверджує народна мудрість, всіляке скорочення бюрократичного апарату тягне за собою його розширення!..

При передсвятті, коли сторінки ЗМІ аж тріщать від ніагарських потоків славослів’я на адресу представниць кращої ( принаймні, візуально) половини людства, ніби якось і не випадає писати про будь що інше, аніж приємне для їх очей та вух. Особливо, так би мовити, про зворотний, темний, бік Місяця. Але ж, без цього узагальнений уявний портрет Жінки виглядатиме якось пласкувато, без тієї рельєфності та багатогранності, яка, саме вона, так часто буквально зачаровує чоловіків. Або вводить їх у повний ступор…

А першопричиною нинішньої публікації стала невелика замітка у нашому тижневику. Наведу її повністю:

«ЩОСЬ НЕ ПОДІЛИЛИ? ЧИ КОГОСЬ?..

Так склалося, що на початку дев’яностих років мені довелося кілька років працювати у самому північному районі нашої області – Зарічненському. Добре пам’ятається, що в ті роки у районному містечку не приймався сигнал жодного з українських телеканалів. Тож більшість жителів «воленс-неволенс» мусили дивитись, крім московських каналів, білоруське ТБ(БТ), а ще – приватний канал «Варяг» з Пінська. Тож мої діти підростали, лягаючи спати під мелодію «Калиханки», а не «Вечірньої казки». Днями віднайшов в Інтернеті таку ось цікаву інформацію:

Це нині наших заробітчан та туристів - де лишень нема. У ті ж часи вирватися за «залізну завісу», навіть у якусь з країн «соцтабору» було ой як важко. Відповідні спецслужби пильно придивлялися до потенційних «невозвращенців» перед тим, як дати дозвіл на виїзд. Але траплялися й інші історії: в СРСР іноді поверталися ті, хто покинув країну в пошуках кращої долі. Їх спогади про перебування за кордоном направляли у «правильне русло» і оприлюднювали для читацького загалу. Як зразок патріотизму. Прикладом такого може бути публікація в районній газеті 1969 року під назвою «Щастя на рідній землі» підписана «С. ФЕДОРОВИЧ, колишній емігрант»:

…Під невеличкою заміткою «Урочистий збір дружини» в «Прапорі перемоги» за 1969 рік зустрів знайоме прізвище – «І.Станкевич, учень». Ось її зміст: «Збір, присвячений 51 річниці Радянської Армії, відбувся у Червоноармійській середній школі № 1. Із спогадами про воєнні походи в роки Великої Вітчизняної війни виступив директор Опарипсівської во­сьмирічної школи Ілля Федорович Грабовський. У гості до учнів завітав колишній випускник школи, нині курсант військового училища Володимир Корнієнко. Він розповів про своє навчання, службу». Мабуть, це була його перша учнівська замітка в районній газеті. Так вже склалася подальша доля автора, що у 1982 році Ігор Геннадійович, навчаючись в зі мною в одній академічній групі, став випускником факультету журналістики Львівького державного університету ім..І.Франка.