Не можу натішитися з мовної винахідливості нашого народу. Все, що не наше, вельми успішно «перекладається» на українську самобутніми корифеями гумору, іронії та сатири. Отак і з отим малозрозумілим англійським терміном. Наші веселуни створили таку собі словесну «збірну солянку» з йоркширсько- жабокриківським прононсом, як би це м’якше висловитися, – «великі обличчя». Натуральний же вираз «білборд»(англ.billboard)  означає вид зовнішньої реклами у вигляді щита, що встановлюється зазвичай уздовж вулиць, трас; дошка оголошень.

Нинішньої передвиборчої пори тими бордами завішені усі траси, вулиці і провулки. Здебільшого, у містах, здебільшого, у великих. Воно й не дивно, адже ті бордописки має бачити якомога більша кількість народу. Елєкторат, тсьзьять…

У вісімдесятих роках минулого століття, на старті журналістської кар’єри, довелося певний час попрацювати заввідділом сільського господарства у районній газеті. Характер роботи вимагав мало не щоденних виїздів у села району. Як у калейдоскопі, мелькали та змішувались у невпинному потоці зустрічей та поїздок ферми, тракторні бригади, ланки, колгоспи, відділки… Словом, море вражень, чимало цікавих спогадів. Про одну історію, що особливо запам’яталась, хотілося б розповісти докладніше.

Було того часу в наших краях спеціалізоване вівчарське господарство – колгосп «Світанок», що об’єднував жителів двох сіл, Станіславів та Підвисокого. Кому на високому рівні прийшла думка облаштувати таке господарство не десь у Карпатах, а саме на наших теренах – достеменно невідомо. Можливо, підвисоцькі горби видались агроспецам ідеально підходящими для овечок. Хтозна. Фактично ж господарство з тим безрогим поголів’ям лише мучилось, а не розвивалось, плетучись у хвості всіх сільськогосподарських зведень. По більшості показників. Тож, браку всіляких перевіряльників, з усіх інстанцій, не бракувало: треба ж було витягувати колгосп з відстаючих.

…Оце, пригадується, йду я вперше, у складі чергової «рейдової бригади» по території вівцеферми, а назустріч нам суне цап. Великий, чорний як смола, словом, грізного виду. На мій розгублений погляд завідувач поспішно пояснює: «А це наша знаменитість, Роберт(може Річард, а може й інакше назвав, але кличка точно була не наша, закордонна). Питаю, а що ж в ньому такого особливого.

Доки наші нардепи, в черговий раз, беруться вдосконалювати мовний закон, хотілося б наголосити на знанні пересічними українцями, нашими земляками, знання мови, яка Конституцією визначена як єдина державна. Переглядаючи пресу, слухаючи радіо, дивлячись телепередачі, читаючи пости в Інтернеті, все частіше зустрічаю такі «перли» словесності, що мимоволі виникає бажання запитати: а це - по якому, це – якою мовою? Підготовлена добірка, як на мене, чудово ілюструє дрімучу неохайність у ставленні до одного з найбільших багатств нашого народу – мови, яку ми так любимо називати солов’їною. Чому ж тоді каркаємо, а не співаємо? Пропоную читачам проаналізувати кожне слово, аби не лише посміятися, а й назавжди позбутися таких «шедеврів» у власній мові.

До теми підміни понять та значень слів вже доводилося звертатися у своїх публікаціях раніше. «Словоблудіє єсьм…» - не мною придуманий, древній, як світ, вираз. Втім, у наш час оцього самого словоблуддя все більшає і більшає. Варто лишень пригадати, як чоловіків з автоматами Калашникова, що стріляють не різнокольоровими кульками, а сталевими кулями, називають миротворцями. Злодіїв та казнокрадів – спонсорами та благодійниками. Махінаторів та аферистів – магнатами та олігархами. Але наразі хотів би дещо звузити тему цієї публікації двома поняттями, що постійно викликають у мене певний внутрішній спротив – саме тими, що винесені у заголовок.

Обидва ці слова, як частини мови, й іменниками назвати навіть якось язик не повертається. Вони, швидше, схожі на слово «руський». Себто, чий, а не хто. У даному ж випадку це відповідь на питання «який?». «Вчений», «віруючий» і т.д.

Великий письменник про …наше сьогодення

Мико́ла Васи́льович Го́голь, родом з Сорочинців на Полтавщині, будучи класиком російської літератури, вважається найвизначнішим з представників її «української школи». Був одним із засновників реалізму та заклав соціально-критичний («гоголівський») напрямок в літературі. Роман «Мертві душі» сам Гоголь визначив як «епічна поема в прозі». На жаль, у в розділі програми з зарубіжної літератури для 9-их класах нинішніх українських шкіл мені зустрілися лише п’єса «Ревізор» та повість «Шинель». А в списках творів для додаткового читання - «Ніс» та «Портрет». Роман «Мертві душі» в цих списках не згадано.

Старшокласники мого покоління таки добре знали і про Чичикова з Собакевичем, і про Коробочку з Маніловим та цілий ряд інших яскравих персонажів твору, написаного гострим пером сатирика. Перечитуючи класика, буквально три дні тому, зустрів у «Мертвих душах» рядки, з якими навдивовижу чітко перегукуються деякі тези двох недавніх моїх публікацій – «Ми вас чуємо. І бачимо…» та «Дозвольте не погодитися». Йшлося у них, зокрема, про надмір в нашому тижневику, на думку окремих читачів, негативної інформації. Аби не «розтікатися мислію по древу» пропоную юним опонентам думки з цього приводу автора «Мертвих душ». Думки, яким майже два століття:

Обличчя і писки передвиборчої гонки

З кожним днем все ширше розправляє крила улюблена народна гра – вибори. Правила її чітко прописані, але більшості з її учасників вони якось до фені. За таку неповагу нараховуються штрафні очки, страхають навіть вилученням з гри та ізоляцією від поспільства. Але - разом нас багато, нас не налякати…

Не знаю як вас, а мене таки вразила нинішня кількість «претендентів на папаху». Глянути зі сторони – на що скаржимося перед Європою та світом? Близько сотні наших співгромадян, більшості з яких ми жодного разу й в очі не бачили, готові спокійнісінько дістати з кишені або принести в пластиковому пакеті до ЦВК два з половиною мільйона(!!!) гривень. З дев’яносто дев’ятивідсотковою впевненістю, що ті гроші їм не віддадуть. Ті гроші…Але, як стверджують аналітики, в цьому й полягає делікатний нюанс гри під назвою «вибори», що багато хто з кандидатів розраховує ще й гарненько наварити на тих мільйонах. У нашій країні ж все продається. Не лише блоки, партії, політики та виборці. А й місця у виборчих комісіях усіх рівнів. Як там у пісні про чоботи резинові, «…а для мене то дуже важно!».

Наприкінці січня під рубрикою «Слово редактору» було опубліковано матеріал під назвою «Ми вас чуємо. І бачимо…», в якому, зокрема, йшлося й про таке: «…Цікавим було телефонне спілкування з вчителькою однієї з міських шкіл. Під час заняття вона поставила завдання десятикласникам проаналізувати зміст районних газет. Приємно було почути, що більшість учнів визнали найбільш цікавим у пізнавальному та інформативному плані саме наш тижневик. Водночас було висловлено зауваження, що в газеті надто багато негативу, всілякої кримінальної інформації. Зробивши «великі очі», я не став сперечатися. Лише попрохав надіслати електронною поштою більш детальну розповідь про перебіг обговорення змісту газет. Жаль, так і не дочекався…».

Днями до редакції таки надійшов електронний лист, зміст якого ми наводимо нижче:

Свого часу обов’язковим атрибутом будь-якого управлінського кабінету були портрети лідерів партії, уряду. Починаючи з 1991 року їх місце зайняли обличчя президентів країни. Іноді з тими портретами траплялись справді таки комічні випадки. Скажімо, коли відразу після другого туру відомого голосування деякі особливо старанні служаки поспішили на місце Кучми чим швидше водрузити лик Януковича…

Іншим атрибутом переважної більшості керівних кабінетів, з уже згаданих пір, стали ікони та іконки. Можна було б лишень порадіти тому, як нещодавно залізно переконані комуністи(читай атеїсти) миттєво стали ревними православними віруючими. Залишу за рамками нинішньої бесіди щирість їх релігійних почуттів – є кому судити. Хочеться поміркувати про інше.

Саме такий цикл розповідей наших земляків про перебування за кордоном ми плануємо розгорнути на сторінках тижневика в нинішньому році. Є й інші плани розширення інформаційної палітри публікацій в «Сурмах Радзивілів».

Всі ми чудово знаємо, що більшість наших земляків їдуть за поребрик далеко не з метою випити віденської кави чи сходити в оперу у тому ж місті. Їх «кава» здебільшого гіркувата, з пекучим присмаком чужини, на якій вони змушені заробляти кошти на утримання своїх сімей в Україні. Кожна заробітчанська історія по-своєму унікальна, не схожа на інші. Тим, хто має певний досвід роботи за кордоном, а також таке-сяке знання мови, легше. Важче, коли вперше. Коли прикрашені, для «понту» і солідності, розповіді земляків, родичів та знайомих виявляються справжнім блефом. А дійсність перебування на чужині, в поєднанні з відірваністю від родини тисне на психіку, позбавляє залишків оптимізму, щогодини, щохвилини сіє прикрі почуття смутку та безнадії…

Зворотній зв'язок «читач – газета» в умовах нашого невеличкого містечка та району триває повсякчас і повсюди. До нас телефонують, заходять, пишуть, перестрівають на вулицях. Часто реакція на ті чи інші газетні виступи з’являється буквально у день виходу свіжого номера. Буває, про якусь публікацію, що зачепила за живе, згадують роками. Під різним «соусом»… Тішить, насамперед, те, що думки та міркування авторів не проходять повз увагу читачів, залишають бодай якийсь слід у їх свідомості та пам’яті. Значить, вибрано відповідну тональність, аргументи, зважено вибудовано аналіз подій чи явищ суспільного буття. Особливо ж цінним у таких ось регулярних і тісних контактах з читацькою аудиторією є не похвали чи критика, а ділові поради, пропозиції.

…Днями зателефонувала наша постійна читачка Алла Шадрін. Відразу щиро зізналася, що досі передплачувала всі три газети, які виходять у районі. Цьогоріч же вирішила остаточно зупинитися лише на «Сурмах»: суцільні передруки з інтернет-сайтів більше читати не хоче. Водночас доволі емоційно зауважила щодо фрази «…Завершуючи огляд підшивки газет піввікової давнини…» в моєму недавньому огляді «МІСТО ТА РАЙОН: ПІВВІКУ ТОМУ».

-          Не завершуйте, а продовжуйте. Людям це цікаво. Це наша молодість, юність. Не цікаво хіба не корінним радзивілівцям, - сказала вона.