Днями мій син виявив у своїй поштовій скриньці запрошення на вибори. Сусідські…Цілком можливо, що член чи членкиня виборчої комісії просто переплутали садиби. Проте, можливо, що зроблено умисно. Виборчим комісіям Бугаївської ОТГ не вперше фальсифікувати результати виборів за десять років нинішнього керівництва. Ось і нинішня ситуація: добре, ми віддамо ті запрошення Горевичам, всі чотири. А наші ж де маємо шукати? Вішати оголошення на стовпах, здійснювати подвірний обхід?

(Закінчення. Початок у №№ 31(448), 34(451), 36(453))

…Дискусію щодо перейменування, точніше, повернення місту колишньої назви, продовжив Г. Бухало, кандидат історичних наук, голова топонімічної комі­сії при Ровенському то­варистві української мови імені Т. Г. Шевченка. Називалась його публікація «Радивилів, Радзивилів, Червоноармійськ?». Не думаю, що цей заголовок, а особливо - ідея газетної верстки - належали саме автору. Але саме в заголовку, завдяки розміру шрифтів та послідовності розташування назв, чітко прослідковується нав’язування читачеві певної думки: можливо й не помітний неупередженому оку, зате добре відомий прийом професійних газетярів та ідеологічних працівників:

(Продовження. Початок у №31(448), 34(451))

Наше місто ма­ло знане на всесоюзному рів­ні, але краянам, безперечно, дороге не тільки його май­бутнє, а й минуле, тому і в нас, вважаю, настав момент згадати про стару назву.

Відразу ж хочу зауважи­ти, що нічого не маю проти словосполучення «Червона Армія», але стільки вже є в нашій країні тих Червоноармійськів (два райцентри на Україні), Красноармійськів, Красногвардійськів, що подібна назва обезличує наш край, а всі ми хочемо бачити його своєрідним.

І не треба зараз, коли ми загальногуманні цінності ста­вимо вище за класові, ствер­джувати: Радзівілли — маг­нати. З таким самим успі­хом можна звинуватити видатних діячів нашої історії, на честь яких названі Київ, Володимир, Ярославль, Львів. До того ж під наз­вою Радзивилів наше місто було відоме не тільки на Ук­раїні, а й у всій Європі, саме під такою назвою про нього згадували у своїх епохальних творах «Війна і мир» та «Тихий Дон» ви­датні російські генії Лев Толстой і Михайло Шолохов.

Важливою турботою редакцій газет того далекого року постало питання реєстрації видання, яку необхідно було, у відповідності з прийнятим Законом СРСР про пресу, здійснити до 1 січня 1991 року. Про це йшлося у розлогій статті в «Прапорі перемоги» за підписом тодішнього редактора А.Лісничого під заголовком «Наша газета»,  окремі місця з якої процитую:

Ріка часу плине невпинно і нестримно. Для когось тридцять років – ціле життя. Для когось половина, для інших – всього лиш третина. Злинуло три десятиліття від прийняття Декларації про суверенітет України. Подія знакова з відстані років. Тоді ж, у 1990-ому, цей документ пересічним жителем нашої країни сприймався не більше, ніж всього лиш декларація. Себто, така собі заявка на якусь там незалежність, можливість якої нібито й існувала в Конституції СРСР. Декларувалася…

Найбільш важливі події того року більш-менш пам’ятають ті, кому нині за п’ятдесят. Молодші ж, здебільшого, знають вже з шкільних підручників, історичних досліджень, фільмів, публікацій, розповідей батьків. Саме тому й виникла в мене думка освіжити в пам’яті всіх наших читачів цей період історії міста та району через призму публікацій у районній газеті.

«Це рішення Україна мала б прийняти щонайменше 20 років тому, кожен день зволікання коштував якості життя й добробуту громадян…» - сказав днями заступник Міністра розвитку громад та територій В’ячеслав Негода, коментуючи прийняту 17 липня Постанову Верховної Ради України «Про утворення та ліквідацію районів». За це рішення проголосували 238 народних депутатів. Згідно з документом, тепер в Україні 136 районів. Старі 490 районів парламент ліквідував.

«…бо як не будеш, то розірву тебе до самісіньких вух» - гласить прислів’я. Хоча до випадку, про який піде мова, цілком підходить й приказка: «- Мамо, нас люди хвалять! - Хто, доню? - Я вас, а ви - мене». Ця народна мудрість надзвичай чітко вкладається в оцінку просто таки «шедеврального» творіння «Творці інформаційного поля Радивилівщини», опублікованого в газеті “Наш Прапор Перемоги” 5 червня 2020 року.

Автор цього опусу, розміщеного і в блозі інтернет-видання «Радивилів INFO», як завше, не підписаний, проте доволі впізнаваний. Аби не витрачати слів на рекламу чужого видання, процитую кілька моментів, що таки зачепили за живе. Отже:

Як стверджують кінокритики, наші, наше кіно непогано розвивається останні 6-7 років. Ну, як кажуть, їм з льоху видніше… Назвати середньостатистичне «мило» хорошим українським фільмом, як на мене, якось язик не повертається. Власне, фільмів зовсім рідко доводиться бачити. Все більше серіали, один іншого пласкіший і примітивніший. Втім, ще в часи, коли кіно крутили навіть у клубах самих найвіддаленіших сіл(!!!) глядачі погоджувалися з тезою: всяк на свій смак. Як казав один веселун: «Всі от кажуть – фільм для ідіотів. А я його до самого кінця дивився. Мені сподобався…».

Вперше за десятки літ цього року одне з найвеличніших свят нашого народу не збере на майданах та вулицях, біля місць вічного спочинку воїнів-визволителів натовпи людей з квітами, вінками та стягами. На рідній землі нині триває справжня війна з новим, невидимим і підступним ворогом, що вже збирає сотні невинних жертв. Водночас продовжується протистояння на сході України, де теж вже шостий рік тривають криваві жнива. Проте всі ці втрати не йдуть у жодне порівняння з мільйонами людських життів, покладених на вівтар великої Перемоги у найстрашнішій, найжорстокішій в історії людства - ІІ Світовій війні.

…У День Перемоги, День визволення всі ми вшановували їх, переможців. А в їх особах – всіх тих, хто навіки залишився молодим у нашій пам’яті. На міський Меморіал Слави, сільські кладовища приїжджали з далеких усюд родичі загиблих визволителів віддати шану дідам, батькам, чоловікам, синам. Незабутня атмосфера панувала в ці дні на вулицях. Пісні військових літ з гучномовців, марші духових оркестрів. Неповторне ледь чутне подзенькування бойових та ювілейних нагород на грудях колишніх фронтовиків. І – квіти, вінки, квіти, вінки, квіти... Їх меншало щорік, наших визволителів, наших переможців. Відходили у засвіти від бойових ран, з натрудженими повоєнним лихоліттям вузлуватими руками. Зі світлою вірою в те, що попереду, в долях дітей та внуків, щасливіше життя. Те, за яке вони, не вагаючись, віддавали найдорожче - своє.