Не так давно перестріла мене на ринку одна жіночка. Знаю її ще з вісімдесятих, працювала скромним службовцем у районному комітеті народного контролю. Не того, що нині - назва партії. Того контролю, що був ліквідований одним з перших на зорі незалежності. Заважав…
Пенсіонерка щиро зізналася, що віднедавна зовсім відмовилась від районної газети, тої, що роздержавлена. З її слів, мало того, що в ній нічого читати, так ще ж страшенно безграмотно зроблена.Що вже й казати про партійну біло-пухнасту газетку…
Детальніше... Додати коментар Перегляди: 140
Саме цією фразою, користуючись лексикою одного відомого політика жіночої статі, я вирішив озаглавити свої роздуми по гарячих слідах виборчої кампанії, що вже стала історією. Про її перебіг ще довго триватимуть дебати та ламатимуть полемічні списи аналітики, політологи та учасники соціальних мереж. Адже це справжній феномен новітньої України: кандидат у Президенти набрав рекордну кількість голосів виборців. Три чверті з тих, хто прийшли на виборчі дільниці, віддали свої голоси молодості, надії на мир та порядності.
А, може - телешоу. Так зразу й важкувато сказати. Але ж про це говорять! Вже котрий день підряд. А сьогоднішній день – особливий. Всім балачкам надходить кінець. Окрім головної, між двома кандидатами. Передбаченої законодавством. Але не доконечно обов’язкової. Перша, котра, відповідно до пропозиції одного кандидата, має бути на стадіоні, і друга, котра, відповідно до пропозиції іншого кандидата, має бути в студії. Хто прийде, кого нема – буде бачено всіма. Тьху, і мене потягло на пісню. Репову. Під час Великоднього посту. Кандидатам же можна і співати, і танцювати. Чому б і не нам, посполитим?..
Про результати першого туру виборів Президента України у виборчих округах області ми повідомляли у попередньому номері тижневика «Сурми Радзивілів». Нагадаємо, що під час виборів у Рівненській області працювали п’ять територіальних виборчих округів (ТВО) і 1 006 виборчих дільниць. Чотири з округів найбільше голосів віддали 
І не кажіть мені, що в Україні ніколи не було ні царства, ні царя. Сам знаю. Називали, щоправда, і Данила Галицького царем, і якогось Олелька Олельковича, і ще когось з князів-гетьманів…Але таки точно у нас не було царизму як форми правління. То звідки ж в українців такий потяг до цієї форми та усім керуючої посади?
Не можу натішитися з мовної винахідливості нашого народу. Все, що не наше, вельми успішно «перекладається» на українську самобутніми корифеями гумору, іронії та сатири. Отак і з отим малозрозумілим англійським терміном. Наші веселуни створили таку собі словесну «збірну солянку» з йоркширсько- жабокриківським прононсом, як би це м’якше висловитися, – «великі обличчя». Натуральний же вираз «білборд»
У вісімдесятих роках минулого століття, на старті журналістської кар’єри, довелося певний час попрацювати заввідділом сільського господарства у районній газеті. Характер роботи вимагав мало не щоденних виїздів у села району. Як у калейдоскопі, мелькали та змішувались у невпинному потоці зустрічей та поїздок ферми, тракторні бригади, ланки, колгоспи, відділки… Словом, море вражень, чимало цікавих спогадів. Про одну історію, що особливо запам’яталась, хотілося б розповісти докладніше.
Доки наші нардепи, в черговий раз, беруться вдосконалювати мовний закон, хотілося б наголосити на знанні пересічними українцями, нашими земляками, знання мови, яка Конституцією визначена як єдина державна. Переглядаючи пресу, слухаючи радіо, дивлячись телепередачі, читаючи пости в Інтернеті, все частіше зустрічаю такі «перли» словесності, що мимоволі виникає бажання запитати: а це - по якому, це – якою мовою? Підготовлена добірка, як на мене, чудово ілюструє дрімучу неохайність у ставленні до одного з найбільших багатств нашого народу – мови, яку ми так любимо називати солов’їною. Чому ж тоді каркаємо, а не співаємо? Пропоную читачам проаналізувати кожне слово, аби не лише посміятися, а й назавжди позбутися таких «шедеврів» у власній мові.
До теми підміни понять та значень слів вже доводилося звертатися у своїх публікаціях раніше. «Словоблудіє єсьм…» - не мною придуманий, древній, як світ, вираз. Втім, у наш час оцього самого словоблуддя все більшає і більшає. Варто лишень пригадати, як чоловіків з автоматами Калашникова, що стріляють не різнокольоровими кульками, а сталевими кулями, називають миротворцями. Злодіїв та казнокрадів – спонсорами та благодійниками. Махінаторів та аферистів – магнатами та олігархами. Але наразі хотів би дещо звузити тему цієї публікації двома поняттями, що постійно викликають у мене певний внутрішній спротив – саме тими, що винесені у заголовок.
Великий письменник про …наше сьогодення
Обличчя і писки передвиборчої гонки
Наприкінці січня під рубрикою «Слово редактору» було опубліковано матеріал під назвою «Ми вас чуємо. І бачимо…», в якому, зокрема, йшлося й про таке: «…Цікавим було телефонне спілкування з вчителькою однієї з міських шкіл. Під час заняття вона поставила завдання десятикласникам проаналізувати зміст районних газет. Приємно було почути, що більшість учнів визнали найбільш цікавим у пізнавальному та інформативному плані саме наш тижневик. Водночас було висловлено зауваження, що в газеті надто багато негативу, всілякої кримінальної інформації. Зробивши «великі очі», я не став сперечатися. Лише попрохав надіслати електронною поштою більш детальну розповідь про перебіг обговорення змісту газет. Жаль, так і не дочекався…».
Свого часу обов’язковим атрибутом будь-якого управлінського кабінету були портрети лідерів партії, уряду. Починаючи з 1991 року їх місце зайняли обличчя президентів країни. Іноді з тими портретами траплялись справді таки комічні випадки. Скажімо, коли відразу після другого туру відомого голосування деякі особливо старанні служаки поспішили на місце Кучми чим швидше водрузити лик Януковича…
Саме такий цикл розповідей наших земляків про перебування за кордоном ми плануємо розгорнути на сторінках тижневика в нинішньому році. Є й інші плани розширення інформаційної палітри публікацій в «Сурмах Радзивілів».
Зворотній зв'язок «читач – газета» в умовах нашого невеличкого містечка та району триває повсякчас і повсюди. До нас телефонують, заходять, пишуть, перестрівають на вулицях. Часто реакція на ті чи інші газетні виступи з’являється буквально у день виходу свіжого номера. Буває, про якусь публікацію, що зачепила за живе, згадують роками. Під різним «соусом»… Тішить, насамперед, те, що думки та міркування авторів не проходять повз увагу читачів, залишають бодай якийсь слід у їх свідомості та пам’яті. Значить, вибрано відповідну тональність, аргументи, зважено вибудовано аналіз подій чи явищ суспільного буття. Особливо ж цінним у таких ось регулярних і тісних контактах з читацькою аудиторією є не похвали чи критика, а ділові поради, пропозиції.
Йдуть до завершення новорічно-різдвяні свята. Попереду, точніше, сьогодні ввечері – ще одна кутя, «голодна». Хтось духовно готується до йорданської свяченої води, хтось, фізично, – до йорданської купелі в ополонці. Але мені, в дусі сучасної примовки «від Романа до Йордана – українське Ромодана…», хотілося б повести мову про дещо інше.
На ці роздуми наштовхнула словесна фейсбучна перепалка з приводу відзначення Дня Миколая в одній з об’єднаних громад району. Чиновники, у відповідності до штатного розпису, звісно вміло відбивалися, обзиваючи «очорнювачами» всіх, чия думка відрізнялась від їхньої. І рвали на грудях вишиванки, доводячи, які гори важливих справ вони вже встигли перегорнути. Не давали лиш чіткої і недвозначної відповіді на основне питання опонентів: чому «святий Миколай» приїздив до діток, обділених долею та родинним теплом, у шубі-маскхалаті Діда Мороза?
Ви тримаєте в руках останній у 2018 році номер тижневика «Сурми Радзивілів». Протягом цього року редакція, разом з нашими активними позаштатними дописувачами, намагались якомога повніше та більш рельєфно відображати всі сторони суспільно-політичного життя району, утворених на його території об’єднаних громад. Щось вдавалося краще, щось…Оцінка нашої повсякденної праці – у вашій підтримці, розумінні проблем інформативного наповнення газети, що з року в рік розширює число своїх прихильників.
Про який «Прапор» йдеться, спитаєте? Так про той самий, котрий «…перемоги». А при чім тут, скажете, свічечки? Їх же у церквах продають. Отак і ми «зробили великі очі», коли один з відвідувачів редакції «Сурмів» розповів просто таки шокуючу історію. З його слів, у його присутності, т.в.о. редактора районної комунальної(!!!) газети запропонувала замовнику некрологу, так би мовити, додаткову послугу – свічечку. Не парафінову чи воскову, як у церкві. А манюсіньку, надруковану в куточку некрологу. Ніби й недорого – всього за десять гривень. Хоча, якщо подумати, за десятку в будь-якому храмі можна придбати свічку гей-гей якої величини. Не хотілося б займатися моралізаторством: гріх заробляти на людському горі. Зауважу лише, що в нашому тижневику, з першого його номера, регулярно й безкоштовно публікуються співчуття з приводу смерті жителів міста, а віднедавна – і всієї об’єднаної громади.
Вирішив використати саме цей термін з армійського лексикону, хоча у наших краях військовий стан і не оголошено. Власне, маю на увазі не людей у камуфляжній формі, а наших передплатників.