Як стверджують кінокритики, наші, наше кіно непогано розвивається останні 6-7 років. Ну, як кажуть, їм з льоху видніше… Назвати середньостатистичне «мило» хорошим українським фільмом, як на мене, якось язик не повертається. Власне, фільмів зовсім рідко доводиться бачити. Все більше серіали, один іншого пласкіший і примітивніший. Втім, ще в часи, коли кіно крутили навіть у клубах самих найвіддаленіших сіл(!!!) глядачі погоджувалися з тезою: всяк на свій смак. Як казав один веселун: «Всі от кажуть – фільм для ідіотів. А я його до самого кінця дивився. Мені сподобався…».
Детальніше... Додати коментар Перегляди: 306
Вперше за десятки літ цього року одне з найвеличніших свят нашого народу не збере на майданах та вулицях, біля місць вічного спочинку воїнів-визволителів натовпи людей з квітами, вінками та стягами. На рідній землі нині триває справжня війна з новим, невидимим і підступним ворогом, що вже збирає сотні невинних жертв. Водночас продовжується протистояння на сході України, де теж вже шостий рік тривають криваві жнива. Проте всі ці втрати не йдуть у жодне порівняння з мільйонами людських життів, покладених на вівтар великої Перемоги у найстрашнішій, найжорстокішій в історії людства - ІІ Світовій війні.
«Будьте здорові!», «Здоров’ячка бажаю!», «На здоров’я!», «Здоровенькі будьмо!» - традиційні українські вітання, обов’язковий елемент віншувань, тостів. Як писав 
Сталося. 
Таки діждали. Те, чого з острахом чекали вже кілька місяців, накрило і нашу державу. Смертельна недуга, ліків від якої поки що нема ніде у світі, прийшла й до українців, на рідну землю. Поки що зафіксовано лише поодинокі випадки, але, виходячи з гіркого досвіду інших держав, за широким розповсюдженням вірусу справа не стане. Попри всі заходи, що вживаються державними інституціями, службами охорони здоров’я, санітарного контролю, правоохоронними органами.
Про бюрократію(столоначальництво) писано-переписано, мабуть, не менше стосів паперу, аніж ота бюрократія сама їх випродуковує. Що не нова влада, то й новий виток боротьби з бюрократією. І насамперед – з паперотворчістю. Хоча успіхи на цьому фронті дуже нагадують результати боротьби з тією силою, що виплоджує гори паперів: як стверджує народна мудрість, всіляке скорочення бюрократичного апарату тягне за собою його розширення!..
При передсвятті, коли сторінки ЗМІ аж тріщать від ніагарських потоків славослів’я на адресу представниць кращої ( принаймні, візуально) половини людства, ніби якось і не випадає писати про будь що інше, аніж приємне для їх очей та вух. Особливо, так би мовити, про зворотний, темний, бік Місяця. Але ж, без цього узагальнений уявний портрет Жінки виглядатиме якось пласкувато, без тієї рельєфності та багатогранності, яка, саме вона, так часто буквально зачаровує чоловіків. Або вводить їх у повний ступор…
Так склалося, що на початку дев’яностих років мені довелося кілька років працювати у самому північному районі нашої області – Зарічненському. Добре пам’ятається, що в ті роки у районному містечку не приймався сигнал жодного з українських телеканалів. Тож більшість жителів 
Це нині наших заробітчан та туристів - де лишень нема. У ті ж часи вирватися за «залізну завісу», навіть у якусь з країн «соцтабору» було ой як важко. Відповідні спецслужби пильно придивлялися до потенційних «невозвращенців» перед тим, як дати дозвіл на виїзд. Але траплялися й інші історії: в СРСР іноді поверталися ті, хто покинув країну в пошуках кращої долі. Їх спогади про перебування за кордоном направляли у «правильне русло» і оприлюднювали для читацького загалу. Як зразок патріотизму. Прикладом такого може бути публікація в районній газеті 1969 року під назвою «Щастя на рідній землі» підписана «
…Під невеличкою заміткою «Урочистий збір дружини» в «Прапорі перемоги» за 1969 рік зустрів знайоме прізвище – «І.Станкевич, учень». Ось її зміст: «Збір, присвячений 51 річниці Радянської Армії, відбувся у Червоноармійській середній школі № 1. Із спогадами про воєнні походи в роки Великої Вітчизняної війни виступив директор Опарипсівської восьмирічної школи Ілля Федорович Грабовський. У гості до учнів завітав колишній випускник школи, нині курсант військового училища Володимир Корнієнко. Він розповів про своє навчання, службу». Мабуть, це була його перша учнівська замітка в районній газеті. Так вже склалася подальша доля автора, що у 1982 році Ігор Геннадійович, навчаючись в зі мною в одній академічній групі, став випускником факультету журналістики Львівького державного університету ім..І.Франка.
Що н
«Інфогмаціонная гєволюція, о котогой так долго говогілі большєвікі, свєгшілась!» - приблизно так, користуючись дещо видозміненою лексикою «вождя мірового пролєтаріата», можна охарактеризувати те , що сталося в нашій країні позавчора. З самого ранку власники телевізійних тарілок мали втіху прочитати на екранах хіба написи іноземною мовою - «закодированные». Власники більшості каналів навіть не завдали собі праці перекласти ОЦЕ на українську. А нащо – малороси і так схавають. Що найцікавіше, ті, в кого тарілки налаштовані на російські телеканали, у виграші – у них «всьо пучком».
Два роки тому у нашому тижневику «Сурми Радзивілів» було започатковано огляди подій п’ятдесятирічної давнини, відображені на сторінках тогочасної районної газети. Звісно, районка, як я вже зазначав раніше, була доволі кривуватим «дзеркалом» життя нашого міста та району, а журналісти – , здебільшого, «коліщатками та гвинтиками» потужної ідеологічної машини. Основна площа кожного нового номера газети віддавалася звітам про виробничі успіхи та здобутки, розповідям про передовиків п’ятирічок і т.д. Нинішнім читачам молодого покоління невідомі навіть терміни, якими тоді користувались, як і походження багатьох з залапкованих мною слів та цитат.
Приводом для сьогоднішньої моєї публікації стало прочитане днями повідомлення про хуліганство. У тамбурі нічного поїзда «Київ-Івано-Франківськ» кілька молодиків побили провідника. Той всього лиш зробив їм зауваження щодо паління цигарок…
Як і очікувалося, завдяки активній дискусії в соціальних мережах, редакція їхнього «Прапора» таки змушена була у наступному номері опублікувати «Уточнення». На хлопський розум, виглядає воно, як ота анекдотична ситуація, коли генерал спитав артилериста, чому гармата не стріляла. «По-перше, не було снарядів…» - розпочав солдат. «Дякую, далі не треба» - сказав генерал…Втім, пропоную і вам ознайомитися з повним текстом цього «уточнення».
або Дещо про продукцію фабрики механічних помилок «Наш прапор перемоги» імені В.І.Свідніцького
Подібні думки приходять в голову сотням і тисячам батьків, котрі докладають буквально титанічних зусиль для того, аби вивести дитину «в люди», забезпечивши їй відповідний рівень освіти. Адже не секрет, ця сама освіта, котра, за Конституцією, безкоштовна, нині – ой яка дорога штуковина! Маю на увазі вищий від шкільного рівень освіти.
Якщо бути точнішим, Вікісловник щодо цього терміну вказує таке: «
«Без оголошення», «…віроломно пропала» - саме так, у дусі повідомлення «Совинформбюро» про початок війни 1941 року, хочеться інформувати обдурених передплатників про припинення випуску газети «Радивилів POST». А мала б це, заздалегідь, зробити сама редакція даного видання. Банкрутувати теж варто достойно…Це ж вам не якась «Пропала грамота». Пропала газета! Точніше, тихо вмерла. «Загнулась».
Ця розмова в середині дев’яностих застрягла у моїй пам’яті, наче скалка в оці. А спілкувалися ми у центрі міста з тодішнім інспектором шкіл райвно М.Ю.Будьком.