Так склалося, що на початку дев’яностих років мені довелося кілька років працювати у самому північному районі нашої області – Зарічненському. Добре пам’ятається, що в ті роки у районному містечку не приймався сигнал жодного з українських телеканалів. Тож більшість жителів «воленс-неволенс» мусили дивитись, крім московських каналів, білоруське ТБ(БТ), а ще – приватний канал «Варяг» з Пінська. Тож мої діти підростали, лягаючи спати під мелодію «Калиханки», а не «Вечірньої казки». Днями віднайшов в Інтернеті таку ось цікаву інформацію:

Це нині наших заробітчан та туристів - де лишень нема. У ті ж часи вирватися за «залізну завісу», навіть у якусь з країн «соцтабору» було ой як важко. Відповідні спецслужби пильно придивлялися до потенційних «невозвращенців» перед тим, як дати дозвіл на виїзд. Але траплялися й інші історії: в СРСР іноді поверталися ті, хто покинув країну в пошуках кращої долі. Їх спогади про перебування за кордоном направляли у «правильне русло» і оприлюднювали для читацького загалу. Як зразок патріотизму. Прикладом такого може бути публікація в районній газеті 1969 року під назвою «Щастя на рідній землі» підписана «С. ФЕДОРОВИЧ, колишній емігрант»:

…Під невеличкою заміткою «Урочистий збір дружини» в «Прапорі перемоги» за 1969 рік зустрів знайоме прізвище – «І.Станкевич, учень». Ось її зміст: «Збір, присвячений 51 річниці Радянської Армії, відбувся у Червоноармійській середній школі № 1. Із спогадами про воєнні походи в роки Великої Вітчизняної війни виступив директор Опарипсівської во­сьмирічної школи Ілля Федорович Грабовський. У гості до учнів завітав колишній випускник школи, нині курсант військового училища Володимир Корнієнко. Він розповів про своє навчання, службу». Мабуть, це була його перша учнівська замітка в районній газеті. Так вже склалася подальша доля автора, що у 1982 році Ігор Геннадійович, навчаючись в зі мною в одній академічній групі, став випускником факультету журналістики Львівького державного університету ім..І.Франка.

Що не день, усе більших обертів у нашому й без того розбурханому суспільстві набирають емоціїнавколо права на користування землею. Тільки хіба самі ліниві не завдають собі праці докинути «п’ять копійок» на цю тему. Тож вирішив і я підкинути трохи своїх роздумів.

Дивуюся не надивуюся, як у нас стало нині багато захисників зем-

лі-годувальниці. Починаючи з того екс-депутата, що їв її за трибуною

Верховної Ради, завершуючи хлопцями спортивної статури, що ногами

показують яка у їх фермерських господарствах вродила височенна

кукурудза...

«Інфогмаціонная гєволюція, о котогой так долго говогілі большєвікі, свєгшілась!» - приблизно так, користуючись дещо видозміненою лексикою «вождя мірового пролєтаріата», можна охарактеризувати те , що сталося в нашій країні позавчора. З самого ранку власники телевізійних тарілок мали втіху прочитати на екранах хіба написи іноземною мовою - «закодированные». Власники більшості каналів навіть не завдали собі праці перекласти ОЦЕ на українську. А нащо – малороси і так схавають. Що найцікавіше, ті, в кого тарілки налаштовані на російські телеканали, у виграші – у них «всьо пучком».

Два роки тому у нашому тижневику «Сурми Радзивілів» було започатковано огляди подій п’ятдесятирічної давнини, відображені на сторінках тогочасної районної газети. Звісно, районка, як я вже зазначав раніше, була доволі кривуватим «дзеркалом» життя нашого міста та району, а журналісти – , здебільшого, «коліщатками та гвинтиками» потужної ідеологічної машини. Основна площа кожного нового номера газети віддавалася звітам про виробничі успіхи та здобутки, розповідям про передовиків п’ятирічок і т.д. Нинішнім читачам молодого покоління невідомі навіть терміни, якими тоді користувались, як і походження багатьох з залапкованих мною слів та цитат.

Приводом для сьогоднішньої моєї публікації стало прочитане днями повідомлення про хуліганство. У тамбурі нічного поїзда «Київ-Івано-Франківськ» кілька молодиків побили провідника. Той всього лиш зробив їм зауваження щодо паління цигарок…

Здавалось би, банальна історія. Проте, подібних конфліктів від часу, як паління в громадських місцях потрапило під заборону, – море-моренне. Хай не завжди доходить до рукоприкладства, зате у більшості випадків б’ють справжні гейзери негативних емоцій. Як з боку тих, хто сумлінно виконує написані кимось інструкції та розпорядження, так і з боку тих, хто відстоює свої конституційні права.

Як і очікувалося, завдяки активній дискусії в соціальних мережах, редакція їхнього «Прапора» таки змушена була у наступному номері опублікувати «Уточнення». На хлопський розум, виглядає воно, як ота анекдотична ситуація, коли генерал спитав артилериста, чому гармата не стріляла. «По-перше, не було снарядів…» - розпочав солдат. «Дякую, далі не треба» - сказав генерал…Втім, пропоную і вам ознайомитися з повним текстом цього «уточнення».

або Дещо про продукцію фабрики механічних помилок «Наш прапор перемоги» імені В.І.Свідніцького

Телефонний виклик з невідомого номера задзумів у моїй мобілці о 9.56 год. 10 грудня. За багаторічною журналістською звичкою, я відразу ввімкнув голосний зв'язок  та диктофон. На всяк «пожежний» випадок. Хоча на ту пору в приймальні редакції знаходились й інші особи, які стали свідками розмови. Абонент відрекомендувався коротко: «Володя, це Свідніцький»(голос, як пишуть в поліцейських протоколах, був схожий на голос громадянина С.). Подальший монолог швидше нагадував репліку бандерші (БАНДЕРША (-і) ж.; крим. Жінка, яка утримує притон розпусти. Проживши в місті скільки вже років, він навчився розбиратися в жінках - така через півроку потрапляє на панель, за рік, вже дивись, - бандерша (О. Ульяненко, Вогненне око). БСРЖ, 49; СЖЗ, 15; ЯБМ, 1, 61).

Подібні думки приходять в голову сотням і тисячам батьків, котрі докладають буквально титанічних зусиль для того, аби вивести дитину «в люди», забезпечивши їй відповідний рівень освіти. Адже не секрет, ця сама освіта, котра, за Конституцією, безкоштовна, нині – ой яка дорога штуковина! Маю на увазі вищий від шкільного рівень освіти.

Хоча й навчання в школі є для батьків доволі дороговартісним процесом. Про це гірше знають ті, у кого в школи ходять онуки. Зате на власній шкірі щодень відчувають ті, кому щодень відправляти у ці навчальні заклади власних діток. Коли доводиться чути про ціни на зошити, інше навчальне приладдя, начальні посібники – мимоволі волосся на голові приймає вертикальне положення. А ще ж дитину потрібно одягти, озути, покласти їй у кишеньку бодай кілька гривень на булочку чи пиріжок!