Рік, що минає, я б, не орієнтуючись на китайсько-чужинські календарі, назвав Роком маски. Адже саме вона, маска, стала головним атрибутом і знаком нашого непростого сьогодення. Карантин, як чи не єдиний ефективний засіб боротьби зі смертельною пандемією, розтягся на місяці, і плавно перетікає у рік наступаючий. Щоправда, з’явилося, хоч слабеньке, але «світло в кінці тунелю». Хай не всі, але більшість, сподіваюся, таки діждуться отих чудодійних щеплень, які поставлять рішучу крапку на Ковіді.
«СУРМИ РАДЗИВІЛІВ»: РЕАЛІЇ 2021-ГО РОКУ
Не знаю, кому вже й «дякувати», але нинішня передплатна кампанія, вперше на моїй пам’яті, розпочалась на добрі місяць-півтора пізніше звичайного. Можна було б спробувати списати таку затримку надходження на пошту передплатних каталогів на 2021-ий рік на виборчу кампанію, що й досі не завершилася. Хоча, якщо подумати, нічого спільного ці процеси не об’єднує. Що ж, доведеться мобілізуватись. Як передплатникам, аби встигли убезпечити подальше регулярне надходження улюблених видань, так і редакції, у зусиллях за симпатії читачів.
Нинішня ситуація в нашому регіоні доволі унікальна. Адже зникає така адміністративна одиниця як Радивилівський район. Наш тижневик у цьому відношенні виявився у більш вигідному становищі, ніж інша, недавно роздержавлена районна газета.
НОВА ПЕРЕДВИБОРЧА ТЕХНОЛОГІЯ чи звичайне нехлюйство?». чи звичайне нехлюйство?
Днями мій син виявив у своїй поштовій скриньці запрошення на вибори. Сусідські…Цілком можливо, що член чи членкиня виборчої комісії просто переплутали садиби. Проте, можливо, що зроблено умисно. Виборчим комісіям Бугаївської ОТГ не вперше фальсифікувати результати виборів за десять років нинішнього керівництва. Ось і нинішня ситуація: добре, ми віддамо ті запрошення Горевичам, всі чотири. А наші ж де маємо шукати? Вішати оголошення на стовпах, здійснювати подвірний обхід?
1990 РІК: ЗА КРОК ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ(4)
(Закінчення. Початок у №№ 31(448), 34(451), 36(453))
…Дискусію щодо перейменування, точніше, повернення місту колишньої назви, продовжив Г. Бухало, кандидат історичних наук, голова топонімічної комісії при Ровенському товаристві української мови імені Т. Г. Шевченка. Називалась його публікація «Радивилів, Радзивилів, Червоноармійськ?». Не думаю, що цей заголовок, а особливо - ідея газетної верстки - належали саме автору. Але саме в заголовку, завдяки розміру шрифтів та послідовності розташування назв, чітко прослідковується нав’язування читачеві певної думки: можливо й не помітний неупередженому оку, зате добре відомий прийом професійних газетярів та ідеологічних працівників:
1990 РІК: ЗА КРОК ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ (3)
(Продовження. Початок у №31(448), 34(451))
Наше місто мало знане на всесоюзному рівні, але краянам, безперечно, дороге не тільки його майбутнє, а й минуле, тому і в нас, вважаю, настав момент згадати про стару назву.
Відразу ж хочу зауважити, що нічого не маю проти словосполучення «Червона Армія», але стільки вже є в нашій країні тих Червоноармійськів (два райцентри на Україні), Красноармійськів, Красногвардійськів, що подібна назва обезличує наш край, а всі ми хочемо бачити його своєрідним.
І не треба зараз, коли ми загальногуманні цінності ставимо вище за класові, стверджувати: Радзівілли — магнати. З таким самим успіхом можна звинуватити видатних діячів нашої історії, на честь яких названі Київ, Володимир, Ярославль, Львів. До того ж під назвою Радзивилів наше місто було відоме не тільки на Україні, а й у всій Європі, саме під такою назвою про нього згадували у своїх епохальних творах «Війна і мир» та «Тихий Дон» видатні російські генії Лев Толстой і Михайло Шолохов.
ЛІКАРНЮ ВДАЛОСЯ ВІДСТОЯТИ. «БІЛИЙ ДІМ» - НА ПАУЗІ
Протестних акцій такого формату у нашому місті не було вже давненько. Чи не від тієї пори, як в 2014 році громадські активісти та просто небайдужі громадяни активно протистояли зайняттю крісла голови райдержадміністрації людиною, на їх думку, недостойною цієї посади. Просто не впускали до кабінету…
Причиною того, що перед початком 55-ої сесії районної ради у четвер, 3 вересня, біля адмінприміщення зібралась доволі солідна група людейсамих різних політичних поглядів та вподобань, була стривоженість щодо долі ряду важливих об’єктів життєдіяльності міста та громад напередодні ліквідації району.
1990 РІК: ЗА КРОК ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ (2)
Важливою турботою редакцій газет того далекого року постало питання реєстрації видання, яку необхідно було, у відповідності з прийнятим Законом СРСР про пресу, здійснити до 1 січня 1991 року. Про це йшлося у розлогій статті в «Прапорі перемоги» за підписом тодішнього редактора А.Лісничого під заголовком «Наша газета», окремі місця з якої процитую:
1990 РІК: ЗА КРОК ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Ріка часу плине невпинно і нестримно. Для когось тридцять років – ціле життя. Для когось половина, для інших – всього лиш третина. Злинуло три десятиліття від прийняття Декларації про суверенітет України. Подія знакова з відстані років. Тоді ж, у 1990-ому, цей документ пересічним жителем нашої країни сприймався не більше, ніж всього лиш декларація. Себто, така собі заявка на якусь там незалежність, можливість якої нібито й існувала в Конституції СРСР. Декларувалася…
Найбільш важливі події того року більш-менш пам’ятають ті, кому нині за п’ятдесят. Молодші ж, здебільшого, знають вже з шкільних підручників, історичних досліджень, фільмів, публікацій, розповідей батьків. Саме тому й виникла в мене думка освіжити в пам’яті всіх наших читачів цей період історії міста та району через призму публікацій у районній газеті.
ВІДТЕПЕР МИ – ДУБЕНЧАНИ. НАДОВГО?
«Це рішення Україна мала б прийняти щонайменше 20 років тому, кожен день зволікання коштував якості життя й добробуту громадян…» - сказав днями заступник Міністра розвитку громад та територій В’ячеслав Негода, коментуючи прийняту 17 липня Постанову Верховної Ради України «Про утворення та ліквідацію районів». За це рішення проголосували 238 народних депутатів. Згідно з документом, тепер в Україні 136 районів. Старі 490 районів парламент ліквідував.
«ХВАЛИ МЕНЕ, МОЯ ГУБОНЬКО…»
«…бо як не будеш, то розірву тебе до самісіньких вух» - гласить прислів’я. Хоча до випадку, про який піде мова, цілком підходить й приказка: «- Мамо, нас люди хвалять! - Хто, доню? - Я вас, а ви - мене». Ця народна мудрість надзвичай чітко вкладається в оцінку просто таки «шедеврального» творіння «Творці інформаційного поля Радивилівщини», опублікованого в газеті “Наш Прапор Перемоги” 5 червня 2020 року.
Автор цього опусу, розміщеного і в блозі інтернет-видання «Радивилів INFO», як завше, не підписаний, проте доволі впізнаваний. Аби не витрачати слів на рекламу чужого видання, процитую кілька моментів, що таки зачепили за живе. Отже:
ТАКЕ КІНО…
Як стверджують кінокритики, наші, наше кіно непогано розвивається останні 6-7 років. Ну, як кажуть, їм з льоху видніше… Назвати середньостатистичне «мило» хорошим українським фільмом, як на мене, якось язик не повертається. Власне, фільмів зовсім рідко доводиться бачити. Все більше серіали, один іншого пласкіший і примітивніший. Втім, ще в часи, коли кіно крутили навіть у клубах самих найвіддаленіших сіл(!!!) глядачі погоджувалися з тезою: всяк на свій смак. Як казав один веселун: «Всі от кажуть – фільм для ідіотів. А я його до самого кінця дивився. Мені сподобався…».
СОЛДАТИ ВЕЛИКОЇ ПЕРЕМОГИ: ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ, НИЗЬКИЙ УКЛІН!
Вперше за десятки літ цього року одне з найвеличніших свят нашого народу не збере на майданах та вулицях, біля місць вічного спочинку воїнів-визволителів натовпи людей з квітами, вінками та стягами. На рідній землі нині триває справжня війна з новим, невидимим і підступним ворогом, що вже збирає сотні невинних жертв. Водночас продовжується протистояння на сході України, де теж вже шостий рік тривають криваві жнива. Проте всі ці втрати не йдуть у жодне порівняння з мільйонами людських життів, покладених на вівтар великої Перемоги у найстрашнішій, найжорстокішій в історії людства - ІІ Світовій війні.
…У День Перемоги, День визволення всі ми вшановували їх, переможців. А в їх особах – всіх тих, хто навіки залишився молодим у нашій пам’яті. На міський Меморіал Слави, сільські кладовища приїжджали з далеких усюд родичі загиблих визволителів віддати шану дідам, батькам, чоловікам, синам. Незабутня атмосфера панувала в ці дні на вулицях. Пісні військових літ з гучномовців, марші духових оркестрів. Неповторне ледь чутне подзенькування бойових та ювілейних нагород на грудях колишніх фронтовиків. І – квіти, вінки, квіти, вінки, квіти... Їх меншало щорік, наших визволителів, наших переможців. Відходили у засвіти від бойових ран, з натрудженими повоєнним лихоліттям вузлуватими руками. Зі світлою вірою в те, що попереду, в долях дітей та внуків, щасливіше життя. Те, за яке вони, не вагаючись, віддавали найдорожче - своє.
БУДЬМО ВСІ ЗДОРОВІ!
«Будьте здорові!», «Здоров’ячка бажаю!», «На здоров’я!», «Здоровенькі будьмо!» - традиційні українські вітання, обов’язковий елемент віншувань, тостів. Як писав поет, «ну що б, здавалося, слова?..». Але згадаймо й інше – «спочатку було Слово». Його вагу і абсолютну цінність починаєш по-особливому розуміти в такі от моменти історії, як нинішній.
ЗЕМЕЛЬНА «НІЧ» СКІНЧИЛАСЯ
Сталося. У ніч з 30 на 31 березня депутати Верховної Ради України нарешті таки прийняли багатостраждальний закон, який запроваджує ринок земель. Звісно,це лише початок, тому що необхідно буде ухвалити ще цілу низку документів з так званого "земельного пакету".
Сам розгляд проекту закону про ринок землі перетворився на такий собі багатосерійний серіал з наперед відомим сюжетом і фіналом. Земля надовго практично паралізувала роботу Верховної Ради: замість "земельної ночі", на яку розраховувалиспочатку, парламент і країна отримали "земельну весну".
Ще наприкінці січня у своїй публікації «Собаки на сіні» я, зокрема, відзначав:
А, МОЖЕ, УРИНОТЕРАПІЮ ЗГАДАТИ?..
Таки діждали. Те, чого з острахом чекали вже кілька місяців, накрило і нашу державу. Смертельна недуга, ліків від якої поки що нема ніде у світі, прийшла й до українців, на рідну землю. Поки що зафіксовано лише поодинокі випадки, але, виходячи з гіркого досвіду інших держав, за широким розповсюдженням вірусу справа не стане. Попри всі заходи, що вживаються державними інституціями, службами охорони здоров’я, санітарного контролю, правоохоронними органами.
На тлі цих тривожних подій різко побільшало число тих, хто знає, як вберегтися від лиха.
ДІЛО ЙДЕ — КОНТОРА ПИШЕ…
Про бюрократію(столоначальництво) писано-переписано, мабуть, не менше стосів паперу, аніж ота бюрократія сама їх випродуковує. Що не нова влада, то й новий виток боротьби з бюрократією. І насамперед – з паперотворчістю. Хоча успіхи на цьому фронті дуже нагадують результати боротьби з тією силою, що виплоджує гори паперів: як стверджує народна мудрість, всіляке скорочення бюрократичного апарату тягне за собою його розширення!..
А ЖІНКИ Й ТАКИМИ БУВАЮТЬ
При передсвятті, коли сторінки ЗМІ аж тріщать від ніагарських потоків славослів’я на адресу представниць кращої ( принаймні, візуально) половини людства, ніби якось і не випадає писати про будь що інше, аніж приємне для їх очей та вух. Особливо, так би мовити, про зворотний, темний, бік Місяця. Але ж, без цього узагальнений уявний портрет Жінки виглядатиме якось пласкувато, без тієї рельєфності та багатогранності, яка, саме вона, так часто буквально зачаровує чоловіків. Або вводить їх у повний ступор…
А першопричиною нинішньої публікації стала невелика замітка у нашому тижневику. Наведу її повністю:
«ЩОСЬ НЕ ПОДІЛИЛИ? ЧИ КОГОСЬ?..
МИ ВАС НЕ БАЧИМО. І НЕ ЧУЄМО!
Так склалося, що на початку дев’яностих років мені довелося кілька років працювати у самому північному районі нашої області – Зарічненському. Добре пам’ятається, що в ті роки у районному містечку не приймався сигнал жодного з українських телеканалів. Тож більшість жителів «воленс-неволенс» мусили дивитись, крім московських каналів, білоруське ТБ(БТ), а ще – приватний канал «Варяг» з Пінська. Тож мої діти підростали, лягаючи спати під мелодію «Калиханки», а не «Вечірньої казки». Днями віднайшов в Інтернеті таку ось цікаву інформацію:
МІСТО ТА РАЙОН: ПІВВІКУ ТОМУ Рік 1969-ий (ч. 3)
Це нині наших заробітчан та туристів - де лишень нема. У ті ж часи вирватися за «залізну завісу», навіть у якусь з країн «соцтабору» було ой як важко. Відповідні спецслужби пильно придивлялися до потенційних «невозвращенців» перед тим, як дати дозвіл на виїзд. Але траплялися й інші історії: в СРСР іноді поверталися ті, хто покинув країну в пошуках кращої долі. Їх спогади про перебування за кордоном направляли у «правильне русло» і оприлюднювали для читацького загалу. Як зразок патріотизму. Прикладом такого може бути публікація в районній газеті 1969 року під назвою «Щастя на рідній землі» підписана «С. ФЕДОРОВИЧ, колишній емігрант»:
МІСТО ТА РАЙОН: ПІВВІКУ ТОМУ Рік 1969-ий (частина 2)
…Під невеличкою заміткою «Урочистий збір дружини» в «Прапорі перемоги» за 1969 рік зустрів знайоме прізвище – «І.Станкевич, учень». Ось її зміст: «Збір, присвячений 51 річниці Радянської Армії, відбувся у Червоноармійській середній школі № 1. Із спогадами про воєнні походи в роки Великої Вітчизняної війни виступив директор Опарипсівської восьмирічної школи Ілля Федорович Грабовський. У гості до учнів завітав колишній випускник школи, нині курсант військового училища Володимир Корнієнко. Він розповів про своє навчання, службу». Мабуть, це була його перша учнівська замітка в районній газеті. Так вже склалася подальша доля автора, що у 1982 році Ігор Геннадійович, навчаючись в зі мною в одній академічній групі, став випускником факультету журналістики Львівького державного університету ім..І.Франка.