«Це рішення Україна мала б прийняти щонайменше 20 років тому, кожен день зволікання коштував якості життя й добробуту громадян…» - сказав днями заступник Міністра розвитку громад та територій В’ячеслав Негода, коментуючи прийняту 17 липня Постанову Верховної Ради України «Про утворення та ліквідацію районів». За це рішення проголосували 238 народних депутатів. Згідно з документом, тепер в Україні 136 районів. Старі 490 районів парламент ліквідував.
«…бо як не будеш, то розірву тебе до самісіньких вух» - гласить прислів’я. Хоча до випадку, про який піде мова, цілком підходить й приказка: «- Мамо, нас люди хвалять! - Хто, доню? - Я вас, а ви - мене». Ця народна мудрість надзвичай чітко вкладається в оцінку просто таки «шедеврального» творіння «Творці інформаційного поля Радивилівщини», опублікованого в газеті “Наш Прапор Перемоги” 5 червня 2020 року.
Автор цього опусу, розміщеного і в блозі інтернет-видання «Радивилів INFO», як завше, не підписаний, проте доволі впізнаваний. Аби не витрачати слів на рекламу чужого видання, процитую кілька моментів, що таки зачепили за живе. Отже:
Як стверджують кінокритики, наші, наше кіно непогано розвивається останні 6-7 років. Ну, як кажуть, їм з льоху видніше… Назвати середньостатистичне «мило» хорошим українським фільмом, як на мене, якось язик не повертається. Власне, фільмів зовсім рідко доводиться бачити. Все більше серіали, один іншого пласкіший і примітивніший. Втім, ще в часи, коли кіно крутили навіть у клубах самих найвіддаленіших сіл(!!!) глядачі погоджувалися з тезою: всяк на свій смак. Як казав один веселун: «Всі от кажуть – фільм для ідіотів. А я його до самого кінця дивився. Мені сподобався…».
Вперше за десятки літ цього року одне з найвеличніших свят нашого народу не збере на майданах та вулицях, біля місць вічного спочинку воїнів-визволителів натовпи людей з квітами, вінками та стягами. На рідній землі нині триває справжня війна з новим, невидимим і підступним ворогом, що вже збирає сотні невинних жертв. Водночас продовжується протистояння на сході України, де теж вже шостий рік тривають криваві жнива. Проте всі ці втрати не йдуть у жодне порівняння з мільйонами людських життів, покладених на вівтар великої Перемоги у найстрашнішій, найжорстокішій в історії людства - ІІ Світовій війні.
…У День Перемоги, День визволення всі ми вшановували їх, переможців. А в їх особах – всіх тих, хто навіки залишився молодим у нашій пам’яті. На міський Меморіал Слави, сільські кладовища приїжджали з далеких усюд родичі загиблих визволителів віддати шану дідам, батькам, чоловікам, синам. Незабутня атмосфера панувала в ці дні на вулицях. Пісні військових літ з гучномовців, марші духових оркестрів. Неповторне ледь чутне подзенькування бойових та ювілейних нагород на грудях колишніх фронтовиків. І – квіти, вінки, квіти, вінки, квіти... Їх меншало щорік, наших визволителів, наших переможців. Відходили у засвіти від бойових ран, з натрудженими повоєнним лихоліттям вузлуватими руками. Зі світлою вірою в те, що попереду, в долях дітей та внуків, щасливіше життя. Те, за яке вони, не вагаючись, віддавали найдорожче - своє.
«Будьте здорові!», «Здоров’ячка бажаю!», «На здоров’я!», «Здоровенькі будьмо!» - традиційні українські вітання, обов’язковий елемент віншувань, тостів. Як писав поет, «ну що б, здавалося, слова?..». Але згадаймо й інше – «спочатку було Слово». Його вагу і абсолютну цінність починаєш по-особливому розуміти в такі от моменти історії, як нинішній.
Сталося. У ніч з 30 на 31 березня депутати Верховної Ради України нарешті таки прийняли багатостраждальний закон, який запроваджує ринок земель. Звісно,це лише початок, тому що необхідно буде ухвалити ще цілу низку документів з так званого "земельного пакету".
Сам розгляд проекту закону про ринок землі перетворився на такий собі багатосерійний серіал з наперед відомим сюжетом і фіналом. Земля надовго практично паралізувала роботу Верховної Ради: замість "земельної ночі", на яку розраховувалиспочатку, парламент і країна отримали "земельну весну".
Ще наприкінці січня у своїй публікації «Собаки на сіні» я, зокрема, відзначав:
Таки діждали. Те, чого з острахом чекали вже кілька місяців, накрило і нашу державу. Смертельна недуга, ліків від якої поки що нема ніде у світі, прийшла й до українців, на рідну землю. Поки що зафіксовано лише поодинокі випадки, але, виходячи з гіркого досвіду інших держав, за широким розповсюдженням вірусу справа не стане. Попри всі заходи, що вживаються державними інституціями, службами охорони здоров’я, санітарного контролю, правоохоронними органами.
На тлі цих тривожних подій різко побільшало число тих, хто знає, як вберегтися від лиха.
Про бюрократію(столоначальництво) писано-переписано, мабуть, не менше стосів паперу, аніж ота бюрократія сама їх випродуковує. Що не нова влада, то й новий виток боротьби з бюрократією. І насамперед – з паперотворчістю. Хоча успіхи на цьому фронті дуже нагадують результати боротьби з тією силою, що виплоджує гори паперів: як стверджує народна мудрість, всіляке скорочення бюрократичного апарату тягне за собою його розширення!..
При передсвятті, коли сторінки ЗМІ аж тріщать від ніагарських потоків славослів’я на адресу представниць кращої ( принаймні, візуально) половини людства, ніби якось і не випадає писати про будь що інше, аніж приємне для їх очей та вух. Особливо, так би мовити, про зворотний, темний, бік Місяця. Але ж, без цього узагальнений уявний портрет Жінки виглядатиме якось пласкувато, без тієї рельєфності та багатогранності, яка, саме вона, так часто буквально зачаровує чоловіків. Або вводить їх у повний ступор…
А першопричиною нинішньої публікації стала невелика замітка у нашому тижневику. Наведу її повністю:
«ЩОСЬ НЕ ПОДІЛИЛИ? ЧИ КОГОСЬ?..
Так склалося, що на початку дев’яностих років мені довелося кілька років працювати у самому північному районі нашої області – Зарічненському. Добре пам’ятається, що в ті роки у районному містечку не приймався сигнал жодного з українських телеканалів. Тож більшість жителів «воленс-неволенс» мусили дивитись, крім московських каналів, білоруське ТБ(БТ), а ще – приватний канал «Варяг» з Пінська. Тож мої діти підростали, лягаючи спати під мелодію «Калиханки», а не «Вечірньої казки». Днями віднайшов в Інтернеті таку ось цікаву інформацію:
Це нині наших заробітчан та туристів - де лишень нема. У ті ж часи вирватися за «залізну завісу», навіть у якусь з країн «соцтабору» було ой як важко. Відповідні спецслужби пильно придивлялися до потенційних «невозвращенців» перед тим, як дати дозвіл на виїзд. Але траплялися й інші історії: в СРСР іноді поверталися ті, хто покинув країну в пошуках кращої долі. Їх спогади про перебування за кордоном направляли у «правильне русло» і оприлюднювали для читацького загалу. Як зразок патріотизму. Прикладом такого може бути публікація в районній газеті 1969 року під назвою «Щастя на рідній землі» підписана «С. ФЕДОРОВИЧ, колишній емігрант»:
…Під невеличкою заміткою «Урочистий збір дружини» в «Прапорі перемоги» за 1969 рік зустрів знайоме прізвище – «І.Станкевич, учень». Ось її зміст: «Збір, присвячений 51 річниці Радянської Армії, відбувся у Червоноармійській середній школі № 1. Із спогадами про воєнні походи в роки Великої Вітчизняної війни виступив директор Опарипсівської восьмирічної школи Ілля Федорович Грабовський. У гості до учнів завітав колишній випускник школи, нині курсант військового училища Володимир Корнієнко. Він розповів про своє навчання, службу». Мабуть, це була його перша учнівська замітка в районній газеті. Так вже склалася подальша доля автора, що у 1982 році Ігор Геннадійович, навчаючись в зі мною в одній академічній групі, став випускником факультету журналістики Львівького державного університету ім..І.Франка.
Що не день, усе більших обертів у нашому й без того розбурханому суспільстві набирають емоціїнавколо права на користування землею. Тільки хіба самі ліниві не завдають собі праці докинути «п’ять копійок» на цю тему. Тож вирішив і я підкинути трохи своїх роздумів.
Дивуюся не надивуюся, як у нас стало нині багато захисників зем-
лі-годувальниці. Починаючи з того екс-депутата, що їв її за трибуною
Верховної Ради, завершуючи хлопцями спортивної статури, що ногами
показують яка у їх фермерських господарствах вродила височенна
кукурудза...
«Інфогмаціонная гєволюція, о котогой так долго говогілі большєвікі, свєгшілась!» - приблизно так, користуючись дещо видозміненою лексикою «вождя мірового пролєтаріата», можна охарактеризувати те , що сталося в нашій країні позавчора. З самого ранку власники телевізійних тарілок мали втіху прочитати на екранах хіба написи іноземною мовою - «закодированные». Власники більшості каналів навіть не завдали собі праці перекласти ОЦЕ на українську. А нащо – малороси і так схавають. Що найцікавіше, ті, в кого тарілки налаштовані на російські телеканали, у виграші – у них «всьо пучком».
Два роки тому у нашому тижневику «Сурми Радзивілів» було започатковано огляди подій п’ятдесятирічної давнини, відображені на сторінках тогочасної районної газети. Звісно, районка, як я вже зазначав раніше, була доволі кривуватим «дзеркалом» життя нашого міста та району, а журналісти – , здебільшого, «коліщатками та гвинтиками» потужної ідеологічної машини. Основна площа кожного нового номера газети віддавалася звітам про виробничі успіхи та здобутки, розповідям про передовиків п’ятирічок і т.д. Нинішнім читачам молодого покоління невідомі навіть терміни, якими тоді користувались, як і походження багатьох з залапкованих мною слів та цитат.
Приводом для сьогоднішньої моєї публікації стало прочитане днями повідомлення про хуліганство. У тамбурі нічного поїзда «Київ-Івано-Франківськ» кілька молодиків побили провідника. Той всього лиш зробив їм зауваження щодо паління цигарок…
Здавалось би, банальна історія. Проте, подібних конфліктів від часу, як паління в громадських місцях потрапило під заборону, – море-моренне. Хай не завжди доходить до рукоприкладства, зате у більшості випадків б’ють справжні гейзери негативних емоцій. Як з боку тих, хто сумлінно виконує написані кимось інструкції та розпорядження, так і з боку тих, хто відстоює свої конституційні права.
Як і очікувалося, завдяки активній дискусії в соціальних мережах, редакція їхнього «Прапора» таки змушена була у наступному номері опублікувати «Уточнення». На хлопський розум, виглядає воно, як ота анекдотична ситуація, коли генерал спитав артилериста, чому гармата не стріляла. «По-перше, не було снарядів…» - розпочав солдат. «Дякую, далі не треба» - сказав генерал…Втім, пропоную і вам ознайомитися з повним текстом цього «уточнення».
або Дещо про продукцію фабрики механічних помилок «Наш прапор перемоги» імені В.І.Свідніцького
Телефонний виклик з невідомого номера задзумів у моїй мобілці о 9.56 год. 10 грудня. За багаторічною журналістською звичкою, я відразу ввімкнув голосний зв'язок та диктофон. На всяк «пожежний» випадок. Хоча на ту пору в приймальні редакції знаходились й інші особи, які стали свідками розмови. Абонент відрекомендувався коротко: «Володя, це Свідніцький»(голос, як пишуть в поліцейських протоколах, був схожий на голос громадянина С.). Подальший монолог швидше нагадував репліку бандерші (БАНДЕРША (-і) ж.; крим. Жінка, яка утримує притон розпусти. Проживши в місті скільки вже років, він навчився розбиратися в жінках - така через півроку потрапляє на панель, за рік, вже дивись, - бандерша (О. Ульяненко, Вогненне око). БСРЖ, 49; СЖЗ, 15; ЯБМ, 1, 61).
Подібні думки приходять в голову сотням і тисячам батьків, котрі докладають буквально титанічних зусиль для того, аби вивести дитину «в люди», забезпечивши їй відповідний рівень освіти. Адже не секрет, ця сама освіта, котра, за Конституцією, безкоштовна, нині – ой яка дорога штуковина! Маю на увазі вищий від шкільного рівень освіти.
Хоча й навчання в школі є для батьків доволі дороговартісним процесом. Про це гірше знають ті, у кого в школи ходять онуки. Зате на власній шкірі щодень відчувають ті, кому щодень відправляти у ці навчальні заклади власних діток. Коли доводиться чути про ціни на зошити, інше навчальне приладдя, начальні посібники – мимоволі волосся на голові приймає вертикальне положення. А ще ж дитину потрібно одягти, озути, покласти їй у кишеньку бодай кілька гривень на булочку чи пиріжок!
Якщо бути точнішим, Вікісловник щодо цього терміну вказує таке: «неправдоподібне, викривлене, скособочене подання інформації тощо поширення, формування такої інформації, подій». Нині цього добра в інтернет-просторі – хоч гать гати.
Ось приклад. Ще 25 жовтня скопіював на свою Фейсбук-сторінку таку ось картинку. На тлі портрета поета вміщено вірш у цілком його творчому стилі . Але це – класичний фейк. Поясню чому. Розпочну з кінця, а саме з назви згаданої у віршованих рядках країни.