А, може - телешоу. Так зразу й важкувато сказати. Але ж про це говорять! Вже котрий день підряд. А сьогоднішній день – особливий. Всім балачкам надходить кінець. Окрім головної, між двома кандидатами. Передбаченої законодавством. Але не доконечно обов’язкової. Перша, котра, відповідно до пропозиції одного кандидата, має бути на стадіоні, і друга, котра, відповідно до пропозиції іншого кандидата, має бути в студії. Хто прийде, кого нема – буде бачено всіма. Тьху, і мене потягло на пісню. Репову. Під час Великоднього посту. Кандидатам же можна і співати, і танцювати. Чому б і не нам, посполитим?..

Про результати першого туру виборів Президента України у виборчих округах області ми повідомляли у попередньому номері тижневика «Сурми Радзивілів». Нагадаємо, що під час виборів у Рівненській області працювали п’ять територіальних виборчих округів (ТВО) і 1 006 виборчих дільниць. Чотири з округів найбільше голосів віддали Володимиру Зеленському. Один – Петру Порошенку. А саме – Дубенський, до складу якого входить і наш район.

Рівненський Інтернет-портал «Четверта влада» підготував доволі цікавий аналіз підсумків голосування у публікації «Чим далі на Полісся, тим більше за Ляшка і Тимошенко: результати першого туру в округах Рівненщини». Деякі моменти цієї статті, думається, будуть цікавими і для наших читачів:

І не кажіть мені, що в Україні ніколи не було ні царства, ні царя. Сам знаю. Називали, щоправда, і Данила Галицького царем, і якогось Олелька Олельковича, і ще когось з князів-гетьманів…Але таки точно у нас не було царизму як форми правління. То звідки ж в українців такий потяг до цієї форми та усім керуючої посади?

Збоку глянути: в країні - розгул демократії, суцільні вибори-перевибори. Особливо в цьому році є з кого вибирати: з чотирьох десятків претендентів на булаву, з чотирьохсот з чимось партій. Насправді ж більшість наших «демократичних» виборців йде обирати…царя. З належними царю повноваженнями. Не обмеженими. Ніким і нічим. І не такого собі, а доброго. Благодійника. Ощасливлювача всіх і вся його підданих.

Не можу натішитися з мовної винахідливості нашого народу. Все, що не наше, вельми успішно «перекладається» на українську самобутніми корифеями гумору, іронії та сатири. Отак і з отим малозрозумілим англійським терміном. Наші веселуни створили таку собі словесну «збірну солянку» з йоркширсько- жабокриківським прононсом, як би це м’якше висловитися, – «великі обличчя». Натуральний же вираз «білборд»(англ.billboard)  означає вид зовнішньої реклами у вигляді щита, що встановлюється зазвичай уздовж вулиць, трас; дошка оголошень.

Нинішньої передвиборчої пори тими бордами завішені усі траси, вулиці і провулки. Здебільшого, у містах, здебільшого, у великих. Воно й не дивно, адже ті бордописки має бачити якомога більша кількість народу. Елєкторат, тсьзьять…

У вісімдесятих роках минулого століття, на старті журналістської кар’єри, довелося певний час попрацювати заввідділом сільського господарства у районній газеті. Характер роботи вимагав мало не щоденних виїздів у села району. Як у калейдоскопі, мелькали та змішувались у невпинному потоці зустрічей та поїздок ферми, тракторні бригади, ланки, колгоспи, відділки… Словом, море вражень, чимало цікавих спогадів. Про одну історію, що особливо запам’яталась, хотілося б розповісти докладніше.

Було того часу в наших краях спеціалізоване вівчарське господарство – колгосп «Світанок», що об’єднував жителів двох сіл, Станіславів та Підвисокого. Кому на високому рівні прийшла думка облаштувати таке господарство не десь у Карпатах, а саме на наших теренах – достеменно невідомо. Можливо, підвисоцькі горби видались агроспецам ідеально підходящими для овечок. Хтозна. Фактично ж господарство з тим безрогим поголів’ям лише мучилось, а не розвивалось, плетучись у хвості всіх сільськогосподарських зведень. По більшості показників. Тож, браку всіляких перевіряльників, з усіх інстанцій, не бракувало: треба ж було витягувати колгосп з відстаючих.

…Оце, пригадується, йду я вперше, у складі чергової «рейдової бригади» по території вівцеферми, а назустріч нам суне цап. Великий, чорний як смола, словом, грізного виду. На мій розгублений погляд завідувач поспішно пояснює: «А це наша знаменитість, Роберт(може Річард, а може й інакше назвав, але кличка точно була не наша, закордонна). Питаю, а що ж в ньому такого особливого.

Доки наші нардепи, в черговий раз, беруться вдосконалювати мовний закон, хотілося б наголосити на знанні пересічними українцями, нашими земляками, знання мови, яка Конституцією визначена як єдина державна. Переглядаючи пресу, слухаючи радіо, дивлячись телепередачі, читаючи пости в Інтернеті, все частіше зустрічаю такі «перли» словесності, що мимоволі виникає бажання запитати: а це - по якому, це – якою мовою? Підготовлена добірка, як на мене, чудово ілюструє дрімучу неохайність у ставленні до одного з найбільших багатств нашого народу – мови, яку ми так любимо називати солов’їною. Чому ж тоді каркаємо, а не співаємо? Пропоную читачам проаналізувати кожне слово, аби не лише посміятися, а й назавжди позбутися таких «шедеврів» у власній мові.

До теми підміни понять та значень слів вже доводилося звертатися у своїх публікаціях раніше. «Словоблудіє єсьм…» - не мною придуманий, древній, як світ, вираз. Втім, у наш час оцього самого словоблуддя все більшає і більшає. Варто лишень пригадати, як чоловіків з автоматами Калашникова, що стріляють не різнокольоровими кульками, а сталевими кулями, називають миротворцями. Злодіїв та казнокрадів – спонсорами та благодійниками. Махінаторів та аферистів – магнатами та олігархами. Але наразі хотів би дещо звузити тему цієї публікації двома поняттями, що постійно викликають у мене певний внутрішній спротив – саме тими, що винесені у заголовок.

Обидва ці слова, як частини мови, й іменниками назвати навіть якось язик не повертається. Вони, швидше, схожі на слово «руський». Себто, чий, а не хто. У даному ж випадку це відповідь на питання «який?». «Вчений», «віруючий» і т.д.

Великий письменник про …наше сьогодення

Мико́ла Васи́льович Го́голь, родом з Сорочинців на Полтавщині, будучи класиком російської літератури, вважається найвизначнішим з представників її «української школи». Був одним із засновників реалізму та заклав соціально-критичний («гоголівський») напрямок в літературі. Роман «Мертві душі» сам Гоголь визначив як «епічна поема в прозі». На жаль, у в розділі програми з зарубіжної літератури для 9-их класах нинішніх українських шкіл мені зустрілися лише п’єса «Ревізор» та повість «Шинель». А в списках творів для додаткового читання - «Ніс» та «Портрет». Роман «Мертві душі» в цих списках не згадано.

Старшокласники мого покоління таки добре знали і про Чичикова з Собакевичем, і про Коробочку з Маніловим та цілий ряд інших яскравих персонажів твору, написаного гострим пером сатирика. Перечитуючи класика, буквально три дні тому, зустрів у «Мертвих душах» рядки, з якими навдивовижу чітко перегукуються деякі тези двох недавніх моїх публікацій – «Ми вас чуємо. І бачимо…» та «Дозвольте не погодитися». Йшлося у них, зокрема, про надмір в нашому тижневику, на думку окремих читачів, негативної інформації. Аби не «розтікатися мислію по древу» пропоную юним опонентам думки з цього приводу автора «Мертвих душ». Думки, яким майже два століття:

Обличчя і писки передвиборчої гонки

З кожним днем все ширше розправляє крила улюблена народна гра – вибори. Правила її чітко прописані, але більшості з її учасників вони якось до фені. За таку неповагу нараховуються штрафні очки, страхають навіть вилученням з гри та ізоляцією від поспільства. Але - разом нас багато, нас не налякати…

Не знаю як вас, а мене таки вразила нинішня кількість «претендентів на папаху». Глянути зі сторони – на що скаржимося перед Європою та світом? Близько сотні наших співгромадян, більшості з яких ми жодного разу й в очі не бачили, готові спокійнісінько дістати з кишені або принести в пластиковому пакеті до ЦВК два з половиною мільйона(!!!) гривень. З дев’яносто дев’ятивідсотковою впевненістю, що ті гроші їм не віддадуть. Ті гроші…Але, як стверджують аналітики, в цьому й полягає делікатний нюанс гри під назвою «вибори», що багато хто з кандидатів розраховує ще й гарненько наварити на тих мільйонах. У нашій країні ж все продається. Не лише блоки, партії, політики та виборці. А й місця у виборчих комісіях усіх рівнів. Як там у пісні про чоботи резинові, «…а для мене то дуже важно!».

Наприкінці січня під рубрикою «Слово редактору» було опубліковано матеріал під назвою «Ми вас чуємо. І бачимо…», в якому, зокрема, йшлося й про таке: «…Цікавим було телефонне спілкування з вчителькою однієї з міських шкіл. Під час заняття вона поставила завдання десятикласникам проаналізувати зміст районних газет. Приємно було почути, що більшість учнів визнали найбільш цікавим у пізнавальному та інформативному плані саме наш тижневик. Водночас було висловлено зауваження, що в газеті надто багато негативу, всілякої кримінальної інформації. Зробивши «великі очі», я не став сперечатися. Лише попрохав надіслати електронною поштою більш детальну розповідь про перебіг обговорення змісту газет. Жаль, так і не дочекався…».

Днями до редакції таки надійшов електронний лист, зміст якого ми наводимо нижче: