Гортаючи нещодавно домашній архів, випадково надибав спеціалізований сільськогосподарський журнал «Сахарная свекла» за вересень 1987 року. На двадцятій сторінці цього періодичного видання побачив, навіщо зберіг його. Цілих 8 сторінок було відведено статті « З турботою про родючість грунтів», присвяченій розповіді про досвід вирощування цукрових буряків у господарствах нашого району. Погодьтеся, вже сам факт публікації такого розлогого матеріалу на сторінках всесоюзного видання доволі показовий. З фото, якими ілюстровано статтю, дивляться керівники та спеціалісти сільськогосподарського виробництва, багатьох з яких вже нема серед нас. Більшості нинішніх читачів, думаю, нецікаві вузькоспеціалізовані агротехнічні заходи та технології більш як тридцятилітньої давності. За ці десятиліття наука і техніка пішли далеко вперед. І нікого не здивуєш на той час рекордними показниками врожайності однієї з найбільш вирощуваних культур на ланах нашого району. На жаль, тепер вже колишнього. Але нагадати і згадати, вважаю, деякі моменти все ж варто. Нам було чим пишатися. Пам’ятаймо про це.

Нижче пропоную окремі місця з цієї публікації, перекладені мною з російської:

(Закінчення. Початок у №3(470), №4(471), №6(473) )

Може комусь нині видасться дивним цей факт, але півстоліття тому суддів у нашій країні…обирали! Себто, процедура, на якій нині безрезультатно зламано чимало дискусійних списів і перелопачено гори паперів, була цілком звичною для тогочасного суспільства. Що цікаво, існували й виборні посади засідателів, тих, кого нині, на американський манер, називають присяжними. Хтось скаже, що це були вибори без вибору. Але ж подібну сентенцію можна висловити і у випадку, коли нічого і нікого обирати навіть з десятка кандидатур. Тож усе ж пропоную вашій увазі такі рядки з публікації піввікової давнини:

(Продовження. Початок у №3(470), №4(471))

Втім, і я про це згадував вище, в ті часи, за рахунок, насамперед, потоку мільярдів нафтокарбованців, у нашій країні потужно розвивалися практично всі галузі виробництва, реалізовувалися серйозні соціальні програми і плани. Звичайно, їх, ці солідні бюджетні кошти, ще потрібно було вміти ефективно освоювувати, в місті та районі. Ось, наприклад, як про це повідомляється у коротенькій текстівці під фото в районній газеті: « 3 кожним роком хорошіє наше місто. Споруджується один з корпусів райлікарні, Будинок культури, торговий центр, будинок зв’язку. Ін­шими стали за останні чотири роки вулиці Островського і Ворошилова. На околиці міста виросли корпуси професій­но-технічного училища».

-         Що за дурне питання? – подумки вигукнете ви, прочитавши цей заголовок. – Точнісінько таке ж, як і власне. Особливо, надибане в борщі чи котлеті. Бридке і мерзотне!..

Не стану сперечатися. Питання це у заголовок надумав винести відразу після візиту до нашої редакції однієї пані, котра відразу попрохала не згадувати ані її прізвища, ані торгівельного закладу, в якому її образили. Що поробиш, є у нас така категорія «борцунів за справедливість», яким ця сама боротьба найліпше вдається… чужими руками і чужими умами. Втім, така вже наша доля журналістська, що маємо уважно і терпляче вислуховувати всіх і кожного візитера до редакції.

Минуло вже досить часу, відколи у нашій державі ввійшли в силу вимоги обмеження швидкості руху автотранспорту в межах населених пунктів до п’ятдесяти кілометрів на годину. З відповідними санкціями щодо водіїв за порушення цих вимог. Ви помітили якісь позитивні зрушення? Я – ні.

Як «літали» ( користуючись авіаційною термінологією) місцеві аси вулицями та провулками міста та сіл громади, так і «літають». Якщо не вдвічі швидше, то не менше сімдесяти-вісімдесяти витискають газку. Ось рядки зі свіжої інформації відділу комунікації поліції Рівненщини:

(Продовження. Початок у №3(470)

«Став… на якір» - так названо було газетний матеріал на ще одну доволі болючу і «вічно молоду» тему – порушення правил дорожнього руху, зокрема, перебування в нетверезому стані за кермом. Хоч кількість легкового автотранспорту в ті часи з нинішніми не порівняти, проте любителів ризикнути власним та чужим здоров’ям не бракувало: «…По дорозі з Почаєва до Червоноармійська стрілою мчав «Москвич-408». За рулем, мов король після коронації, сидів Олександр Морозюк — людина без певних занять з села Батьків.

Розпочинаючи з 2017 року, редакція нашого тижневика робить вже традиційний огляд подій п’ятдесятирічної давності, що відбулися у нашому містечку та в селах району. У декого з читачів може виникнути питання: а чому б не відтворити на газетних шпальтах картину подій, скажімо, сторічної давнини? Відповідь проста: ми – журналісти, а не історики, чи, тим паче, «краєзнавці». Тобто, єдиним джерелом інформації для нас лишається все та ж районна газета. А сто років тому такого джерела на місцевих теренах просто не існувало.

Рік, що минає, я б, не орієнтуючись на китайсько-чужинські календарі, назвав Роком маски. Адже саме вона, маска, стала головним атрибутом і знаком нашого непростого сьогодення. Карантин, як чи не єдиний ефективний засіб боротьби зі смертельною пандемією, розтягся на місяці, і плавно перетікає у рік наступаючий. Щоправда, з’явилося, хоч слабеньке, але «світло в кінці тунелю». Хай не всі, але більшість, сподіваюся, таки діждуться отих чудодійних щеплень, які поставлять рішучу крапку на Ковіді.

Не знаю, кому вже й «дякувати», але нинішня передплатна кампанія, вперше на моїй пам’яті, розпочалась на добрі місяць-півтора пізніше звичайного. Можна було б спробувати списати таку затримку надходження на пошту передплатних каталогів на 2021-ий рік на виборчу кампанію, що й досі не завершилася. Хоча, якщо подумати, нічого спільного ці процеси не об’єднує. Що ж, доведеться мобілізуватись. Як передплатникам, аби встигли убезпечити подальше регулярне надходження улюблених видань, так і редакції, у зусиллях за симпатії читачів.

Нинішня ситуація в нашому регіоні доволі унікальна. Адже зникає така адміністративна одиниця як Радивилівський район. Наш тижневик у цьому відношенні виявився у більш вигідному становищі, ніж інша, недавно роздержавлена районна газета.

Днями мій син виявив у своїй поштовій скриньці запрошення на вибори. Сусідські…Цілком можливо, що член чи членкиня виборчої комісії просто переплутали садиби. Проте, можливо, що зроблено умисно. Виборчим комісіям Бугаївської ОТГ не вперше фальсифікувати результати виборів за десять років нинішнього керівництва. Ось і нинішня ситуація: добре, ми віддамо ті запрошення Горевичам, всі чотири. А наші ж де маємо шукати? Вішати оголошення на стовпах, здійснювати подвірний обхід?