Рік, що минає, я б, не орієнтуючись на китайсько-чужинські календарі, назвав Роком маски. Адже саме вона, маска, стала головним атрибутом і знаком нашого непростого сьогодення. Карантин, як чи не єдиний ефективний засіб боротьби зі смертельною пандемією, розтягся на місяці, і плавно перетікає у рік наступаючий. Щоправда, з’явилося, хоч слабеньке, але «світло в кінці тунелю». Хай не всі, але більшість, сподіваюся, таки діждуться отих чудодійних щеплень, які поставлять рішучу крапку на Ковіді.
Власне, маски (їх ще звали «балаклави») з’явилися на теренах нашої нені куди раніше. Ними затуляли свої писки «борці» різного ґатунку, спецпризначенці та замаскована під них наволоч, що їх називали «перевертнями у погонах». Пандемія заставила затулити більшу частину обличчя, скаламбурю, більшу частину українців. Але…
Виходиш до міста по невідкладних справах і з тобою всі…вітаються! Себто, впізнають. Незважаючи на отой клапоть тканини на обличчі, що швидше заважає дихати, аніж від чогось там захищає. Увага «балаклавники»: вас теж впізнають! Бо ж, як стверджують мудрі, очі – дзеркало душі. А про ніс, щоки, губи мудрі нічого такого не кажуть. Якщо ж серйозно, кожна людина безпомилково впізнає іншу за безліччю інших ознак. Як то хода, постава, одяг, голос, хоч і приглушений маскою. Просто впізнає, на рівні підсвідомості. Можна іноді й помилитися щодо зустрічного перехожого. Але кому в нашому невеликому містечку не приємно, коли до нього вітаються? Хай навіть малознайомі чи зовсім незнайомі. Тому й належним чином відповідають. А це вже – вірний знак єдності в подоланні. Всього і всія.
На моїй пам’яті це вже третя чимось схожа ситуація. В чому саме схожа? В колективному, хай навіть підсвідомому єднанні громадян супротив лиха. Перше накрило своїм чорним крилом Україну 26 квітня 1986 року. Невидиме, не відчутне ні нюхом, ні слухом, але безжальне і смертельно небезпечне. ЧОРНОБИЛЬ. Ті, хто побував там, поклали своє здоров’я, а то й життя на олтар порятунку інших. Тих, що з зачаєною тривогою в очах прислухалися до свого організму: всі ми добре усвідомлювали, що «мирний атом» не визнає ні кордонів, ні політичної ситуації, ні матеріального благополуччя. Можна було, звісно, проводити дні у скафандрі чи в якійсь там барокамері. Чи просто в камері… Кажуть, людина до всього звикає. А таки звикає. Небезпека виковує терплячість. І стійкість. Це й дозволяє вижити. І жити.
Вдруге щось подібне склалося в нашому суспільстві, коли на сході почали стріляти. І то не з дробовиків чи гвинтівок – з «Градів» та «Ураганів». Підсвідомо кожен розумів, що ВІЙНА цілком реально може стати на порозі рідного дому, підійти впритул до кожного села, кожного міста. З нинішнього погляду оте фарбування всього і вся у національні кольори було чимось схожим на носіння, багатомісячне, одноразових масок. Але й цей момент, як і ряд інших, допоміг нації згуртуватися і мобілізуватися у боротьбі з безжальним ворогом. Відчути себе частинкою великої спільноти під назвою НАРОД.
Тож, певен, і нинішнє лихо ми теж переживемо. Просто переживемо. Навіть без грошей, які, як знаємо, не допомогли багатьом і багатьом багатим людям. На все – милість Божа. Нехай у масках, але ми вступаємо у новий рік, очікуючи від нього лише поліпшення. У всьому і скрізь!
Нам би побільше тепла душевного, любові до ближнього, поваги до думок інших людей…
З НОВИМ РОКОМ! З РІЗДВОМ ХРИСТОВИМ!