Робочий день давно закінчився, всі працівники офісу розбіглися додому. Тільки Яна так і залишилася сидіти у своєму кріслі. Вона замріяно дивилася на місто, яке починало освітлюватися нічними ліхтарями. Красивий весняний вечір. «Весна – пора кохання», -подумала жінка. Зітхнула, і з сумом на обличчі стала поволі збиратись додому. Туди, де зовсім ніхто її не чекав.
Вже минуло більше десяти років, після розлучення з чоловіком. Батьки просили переїхати жити до них. Але та не погодилась. Їй і по телефону вистачало маминих лекцій про те, що такій красивій, молодій жінці, вже давно пора знайти собі пару.
Бо вони, батьки, мріють няньчити онуків. Та єдина донька марнує своє життя, замкнувшись у собі. А в батьківському домі прийшлося б чути це щодня. Вона пробувала кілька разів віджартовуватись, що пристойні чоловіки під ногами не валяються. Але мама стояла на своєму. А Яна насправді боялася. Боялася, що її використають, а тоді, знову покинуть, наче непотрібну річ. Колись вона сліпо довіряла своєму коханому Славку. Шкодувала його, що працює понаднормово. Приходить додому посеред ночі, втомлений і голодний. А ще ті постійні відрядження, часто, навіть у святкові дні. Готувала йому щось смачненьке, пригортала лагідно, ніби хлопчика маленького до грудей. Ніжно шепочучи на вушко – «мій працьовитий джмелику». І навіть не підозрювала, що без найменшого докору совісті, «своє жальце» він носив з квіточки на квіточку. Доки одного разу не почула, як її чоловік дуже лагідно розмовляє з кимось по телефону. Підійшла ближче, і не повірила своїм вухам. Її Славко зізнавався комусь у коханні! А вона й не пам’ятала, коли востаннє за п’ять років шлюбу чула від нього такі слова... Стала вимагати пояснень. Чоловік спочатку спробував викрутитись. Та коли побачив, що дружина не вірить жодному його слову, розколовся. Виявилося, що це його коханка, яка до всього цього, ще й чекає від нього дитину. Груди обпікала образа. Її, свою законну дружину, він переконував, що ще зарано думати про дітей. Потрібно спочатку впевнено стояти на ногах, зробити гарну кар’єру. А з якоюсь дівкою на стороні, йому нічого не завадило завести нащадків. Не промовивши більше жодного слова, Яна зібрала чоловікові речі і виставила за поріг. На наступний день подала на розлучення. Вже потім дізналася, що її колишній зраджував їй з усіма, з ким тільки випадала можливість. І всі його затримки на роботі, як і часті відрядження, також цілковита брехня. Після цього, жінка вже нікому більше не змогла повірити. Хоча залицяльників в неї було не мало. Та нікому з них вона не давала навіть найменшого шансу. Дехто називав її неприступним стервом. Не розуміючи, що це в неї такий захисний бар’єр. В той вечір Яна вирішила пройтися додому пішки. Подумала, що вже давно ніде не гуляла. А вечір дійсно видався красивим і тихим. Хоча у повітрі ще віяло прохолодою. Жінка, не поспішаючи, йшла парком, вловлюючи перші нотки весни. Вона навіть посміхнулася. Аж раптом нізвідки, до неї вибіг величезний пес. Яна перелякалася і спробувала закричати. Але від жаху голос зник, і жінка просто запищала, як маленька мишка. Та собака не став її кусати. А лише легенько взяв зубами за край пальта і смикнув, ніби кликав за собою. А Яна від страху боялася поворухнутись. Він відпустив на якусь мить і жалісно подивився їй прямо у очі, заскавулів, а тоді знову взяв зубами за пальто. І тут до неї дійшло. Що, мабуть, таким чином він просто кличе на допомогу. Пересиливши себе, пішла туди, куди повів її пес. Неподалік під деревом, важко дихаючи, лежав чоловік. Яна викликала швидку. Сама не розуміла чому, але вона поїхала разом з ним до лікарні. Розглядаючи дорогою незнайомця. Красивий мужчина, років під п’ятдесят. Тільки дуже блідий. А там лікар тикнув їй в руку листок з назвами необхідних медикаментів. Заодно повідомивши що: « У вашого чоловіка серцевий напад». Жінка хотіла сказати, що він ніякий їй не чоловік, але «ескулап» вже зник за дверима реанімації. Діватись було нікуди, тож поспіхом подалася до аптеки. Скільки часу пройшло, Яна сама не розуміла. Все відбувалось, ніби у сні. Потім знову вийшов лікар, і сказав, що все добре. Можна їхати додому. Бо пацієнт все одно до ранку спатиме під дією ліків. На лікарняних сходах Яну зустрів той самий пес. І так само жалісно подивився в очі.
– Боже, а з ним я що маю робити? – подумала, погладжуючи це розумне створіння. Та на превеликий подив, чотирилапий друг, так і залишився там, чекаючи на свого господаря. А вранці Яна поспішала до лікарні з двома клуночками. Один – для незнайомця. А інший – для його вірного друга. Прокинувшись, Андрій зрозумів, де знаходиться. А Анатолій Станіславович (так звали лікаря) повідомив йому, що його дружина все оплатила. І поїхала додому відпочивати. Скоро, мабуть вже повинна прийти. Чоловік слухав його і нічого не розумів. Яка дружина? Він холостяк. І взагалі, крім пса в нього більше нікого немає. В двері постукали, і несміливо поріг переступила вродлива незнайомка. А лікар весело вимовив: «А ось і вона», - поспіхом покинувши палату. Яна і Андрій довго і весело про щось розмовляли. Їх сміх чутно було аж у коридорі. Жінка й не пам’ятала, коли останній раз вона так приємно з кимось спілкувалася. А з Андрієм було спокійно і затишно, навіть в лікарняні палаті. Ніби вони знайомі все життя. Ось так, зовсім випадково, знайшлися дві самотні, споріднені душі. Напевно сама доля звела їх докупи. Через тиждень чоловіка виписали додому. Його забирала Яна, і весело вертів хвостом Рікі, який за кілька днів вже звик до нової господині. Дорогою, пригорнувшись до Андрія Яна розсміялася. Вона пригадала недавню розмову з матір’ю. Виявляється, що пристойні чоловіки, також, іноді, «валяються» під ногами.
Ірина Юсюк-Мельник
с.Новоукраїнське