Та трагічний випадок обірвав життя нашого талановитого земляка на сорок шостому році
Ми навчалися в міських школах Червоноармійська. Він – у першій, я – в другій. Коли почали разом їздити електричками до Львова та додому, навчаючись у держуніверситеті імені І.Франка, познайомилися ближче і доволі міцно здружилися. Через різницю у віці( він був молодшим на чотири роки) не пам’ятав Юрка у дитинстві. Зате йому запав у пам’ять ще від часу новорічних ранків у клубі млинзаводу, на якому працювали наші батьки.
Тож, коли Юра зібрався одружуватися, запросив на весілля і мене, майбутнього журналіста, і мого брата Євгена, який навчався в «універі» на юридичному. Про нашу незабутню подорож з групою студентів-істориків та про саме весілля у мальовничому селі на півдні Тернопільщини, звідкіля родом його обраниця Леся(Олександра), варто оповісти, при випадку, окремо. Нинішню ж публікацію хочу проілюструвати фотографіями зі свого особистого архіву. Вони – любительські, не найкращої якості. Але цінні для мене як пам'ять про цю непересічну особистість. Пропоную увазі наших читачів статтю з академічного видання, підготовлену свого часу його колегою-істориком. Хочеться, щоб ця публікація стала ще однією даниною пам’яті про цю велику, без перебільшення, людину, земляка і друга…
«Киричук Юрій Анатолійович(1956–2002). Студент, аспірант, педагог, науковець, публіцист, кандидат історичних наук, доцент, громадський діяч – такими далеко неповними штрихами можна позначити життєвий шлях Юрія Киричука. Доля розпорядилася так, що він покинув цей світ 1 жовтня 2002 р. внаслідок трагічного випадку, перебуваючи в найбільшому розквіті творчих сил. Залишилися нереалізованими десятки наукових, публіцистичних і літературних проектів, задуми, пов’язані з громадсько-політичною діяльністю.
З ним мене пов’язували незабутні студентські роки в аудиторіях і гуртожитку, більш ніж двадцятилітня праця на історичному факультеті Львівського університету ім. Івана Франка, тісні особисті контакти, які з плином часу ще більше зміцнювалися.
Народився Ю. Киричук 25 жовтня1956 р. у м. Радивилові на Рівненщині в робітничій родині. Після закінчення школи в 1973 р., не пройшовши конкурсного відбору у Львівському університеті ім. Івана Франка, повернувся додому, де працював робітником на місцевому заводі. Проте наступного року він уже студіював історію та інші науки на історичному факультеті згаданого університету. З перших місяців навчання привернув до себе увагу однокурсників своєю ерудованістю – це була справжня “ходяча енциклопедія” різних несистематизованих відомостей, як згодом з’ясувалося, завдяки феноменальній пам’яті. Наскільки пригадую, на іспитах він отримував тільки “відмінні” оцінки. У вільний від навчання час (а тоді у студентів його було дуже мало через виконання численних обов’язкових громадських доручень) любив проводити екскурсії по Львову. Приваблювала притаманна йому демократичність у спілкуванні, що особливо проявлялося в поза навчальний час, у студентському будівельному загоні, на сільськогосподарських роботах. Захистивши дипломну працю і отримавши диплом з відзнакою, став викладачем-стажистом на кафедрі історії СРСР. Наступного рокувін уже аспірант професора (тоді ще доцента) С. А. Макарчука, під керівництвом якого підготував дисертаційну роботу “Реакційна діяльність українських буржуазних націоналістів на Західній Україні напередодні Другої світової війни (1934–1939)”. Незважаючи на формулювання теми, яке було обумовлене пануючими на той час ідеологічними нормами в усіх сферах суспільного життя, молодий вчений з головою поринув у справжні нетрі публіцистичної літератури (наукових досліджень було обмаль) і збір джерельного матеріалу. Він підняв цілі, неторкані доти, пласти документів, більшість яких зберігалася в так званих спецфондах. Не всі з них дозволялося оприлюднювати. Саме відтоді Ю. Киричук захопився проблемою українського національно-визвольного руху новітнього часу. Захист дисертації відбувся 27 грудня 1983 р. на засіданні Спеціалізованої вченої ради у Львівському університеті (офіційні опоненти – проф. Ю. Ю. Сливка і доц. В. А. Савинець). Після захисту дисертації працював асистентом, а згодом доцентом на кафедрі новітньої історії України (до1991 р. – кафедра історії УРСР; з 1991 р. – кафедра історії та етнографії України; у1995 р. зі складу останньої виділилася кафедра новітньої історії України), де читав курс української історії ХХст. Для студентів історичного та філологічного факультетів. Мав даний Богом ораторський талант. Тому не випадково його лекції приваблювали студентську молодь. Маловідомий фактичний матеріал він намагався подавати крізь призму цікавих історичних порівнянь, часто-густо пересипаючи влучними дотепами та історичними анекдотами. На перервах постійно в оточенні студентів розповідав те, про що не дозволялося ще офіційно говорити з-за кафедри в аудиторії (це була середина 80-х років). Згодом він розробив і читав спецкурс “Історія ОУН” – чи не перший у вузах України. Під його керівництвом десятки студентів підготували і захистили дипломні праці, аспіранти писали кандидатські дисертації. ПеруЮ. Киричука належать чотири одноосібні монографічні студії (ІсторіяУПА. – Тернопіль, 1991; Тарас Бульба-Боровець: його друзі і вороги. – Львів, 1997; Нариси з історії українського національно-визвольного руху40–50-х років ХХ століття. – Львів, 2000; Український національний рух 40–50-х років XX століття: ідеологія та практика. – Львів, 2003), а також більше сотні наукових і науково-популярних розвідок з історії українського національно-визвольного руху в XX ст. у різних наукових періодичних та серійних виданнях (Євген Петрушевич як громадсько-політичний діяч; О. Ольжич-Кандиба – археолог, поет, політик; О. Дяків-Горновий – теоретик українського національно-визвольного руху 40–50-х рр. ХХст.; Отаман Тарас Бульба-Боровець і німецька окупаційна влада у1942–1943 рр.: проблема взаємовідносин; Українсько-польський збройний конфлікт 1942–1943 рр.; Військово-політична діяльність збройного підпілля ОУН–УПА в Закерзонні та ін.). Монографію “Український національний рух 40–50-х років XX століття: ідеологія та практика” автор готував як докторську дисертацію, захист якої планувався на початок 2003 р. Та не судилося йому вже побачити видавничих версток праці всього свого наукового життя. Однак більшість написаних і опублікованих ним розвідок здобула заслужене визнання ученого світу, про що свідчать численні позитивні рецензії в українських і зарубіжних виданнях. Адже такі й подібні до них студії не лише розширювали коло наукових зацікавлень, а й сприяли утвердженню національної самосвідомості та розбудові української державності. Водночас не бракувало й критиків його досліджень, як з боку польських учених, так і українських дослідників, передусім учасників визвольних змагань часів Другої світової війни. Критика останніх стосувалася насамперед розбіжностей у трактуванні подій самими членами ОУН, які представляли її різні відлами. Свої концепції з питань українського національно-визвольного руху ХХ ст., українсько-польських відносин Ю. Киричук апробовував на численних наукових форумах різних рівнів, які проводилися як в Україні, так і за кордоном. Як науковець і визнаний фахівець з історії Української повстанської армії, Ю. Киричук був членом Спеціалізованої вченої ради із захисту кандидатських дисертацій за спеціальністю “військова історія”, виступав офіційним опонентом і писав такі ж відгуки на дисертації, консультував кінофільми, на замовлення державних установ готував історичні довідки тощо. Відомий він як публіцист, автор низки програм на львівському державному радіо і учасник численних телепередач на теми історичного минулого українського народу та актуальних проблем сьогодення. Саме йому належить перше дослідження-хроніка про Українську республіканську партію, яке з’явилося друком у 1991–1993 рр. Майже невідомим широкому загалу громадськості мазком картини творчого доробку Ю. Киричука залишаються його “історичні скравки” – невеличкі оповідання з історії українського козацтва, які він публікував у пресі (напр., про сплюндрування могили Б. Хмельницького у 1657 р., детектив про князя Острозького та ін.). У роки так званої горбачовської перебудови особливо розкрилася його громадська активність, зокрема просвітянська. Він читав лекції і виступав з бесідами перед різною аудиторією, яка відрізнялася віком, соціальним складом, ступенем поінформованості, ідеологічної зашореності і т. п. Аргументація науковця, педагогічний такт, талант оратора, майстерність публіциста – все це дозволяло Ю. Киричуку в досить складних тоді умовах ідеологічного тиску доносити до слухачів правду про українську історію і державницькі традиції. Не випадково згодом, наприкінці 80-х рр., коли Львів збирав майже п’ятдесятитисячні мітинги, спрямовані на демократизацію суспільного життя, при згадці його прізвища лунали бурхливі оплески (вперше це мало місце на мітингу з нагоди Листопадового зриву1918 р. на стадіоні “Україна”). Його статті на різні сюжети історичного минулого України охоче публікували тогочасні газети. У1990 р. Ю. Киричук став членом Української республіканської партії, його обрали членом Центрального комітету. Згодом він головний редактор її теоретичного журналу “Республіканець” (за період1990–1994 рр. вийшло12 номерів). Незмінно активним був у всіх виборчих кампаніях до законодавчих і представницьких органів влади: член виборчого штабу чи довірена особа кандидата, член окружної виборчої комісії, кандидат у народні депутати(1994) від УРП. Незалежно від результатів голосування, він завжди з оптимізмом зазначав: “Про нас дізналися, і нас будуть поважати. Наступного разу успіх буде за нами”.
Ю. Киричук не був аскетом у науці чи в громадсько-політичних справах. Полюбляв невеличке товариство, затишні кав’ярні. Дуже часто ми спілкувалися за чашкою кави з незмінною маленькою чаркою коньяку. У таких випадках ділилися своїми особистими проблемами. Він завжди з великою повагою говорив про свою дружину Лесю (вони побралися в студентські роки), її наукові здобутки та захист нею дисертації. Як батько, дуже турбувався майбутнім працевлаштуванням сина Максима, який тоді студіював право. Далі переходили до обговорення життєвих і творчих планів, аналізували сучасну політичну ситуацію в державі тощо. Бувало, що одразу ж за столиком починав читати власні вірші або фрагменти своїх неопублікованих художніх творів на історичну тематику і, закінчивши, мовчки, але дуже пильно вдивлявся у вічі, чекаючи на реакцію. “Захищу докторську і буду писати історичні романи”, – любив він при цьому промовляти. Ще одним його “ґудзом” був футбол: про нього і довкола нього він міг говорити годинами.
У жовтні 2002 р. стало на одну прекрасну Людину менше. Сім’я втратила батька, близькі – чудового друга, науковці – колегу, історична наука – знаючого і досвідченого фахівця. Ю. Киричук не встиг зреалізувати намічені наукові плани, однак того, що він зробив, уже достатньо, щоб його добре ім’я увійшло в історію вітчизняної науки.
Михайло Кріль (Львів)
// Український археографічний щорічник.
— К., 2006. — Вип. 10/11. — С. 860-863. — укр.»
Підготував до друку
Володимир Мартинюк
Фото автора